- Це ж треба, – позаздрив Петро, – ти стільки бачив. А тут сидиш і кожен день одне й те саме: город, сіно, корова, машина.
Василь зиркнув на Петра, мабуть, хотів щось різке зауважити, але стримався .
- Так, надивився стільки, що більше не влазить. Особливо коли три роки в полоні просидів.
- Ого, а як ти туди потрапив? – питання наче саме вирвалось з язика Івана.
Погані спогади, наче ніж по серцю Василя, але це були бойові друзі, і вони мали знати все. Щирість та відвертість - запорука їхньої дружби.
- Жадібність та необачність - ось дві лижі, на яких я в’їхав у цю халепу. – Василь трохи зібрався з думками. – Під час служби наскирдував трохи грошей та вирішив ще підзаробити. Після війни Чечня перетворилася на великий східний базар. Торгували всім, чим тільки можна, навіть полоненими та безхатченками, я вже не кажу про зброю та машини. Так от, хто мав гроші, почали будуватись. За працюючий самоскид та екскаватор давали по два-три мерседеси. Ось і я купив списаний бортовий ЗІЛ, відремонтував його, найняв місцевих хлопців розбирати на цеглини будівлі, що розбило війною, і почав торгувати цеглою. Але не пройшло і місяця, як місцеві бандити вирахували мене. Тобто збагнули, що за мною ніхто не стоїть.
Василь не брехав. Вдруге в житті він зіткнуся з людською підступністю. Бо саме ті місцеві хлопці, яких він знайшов напівголодними, вдягненими у якесь дрантя, і дав їм роботу, саме вони виказали його місцевому польовому командиру, який заправляв на тому базарі. У Василя хлопці працювали з половини. За тисячу цеглин Василь брав з покупця триста доларів. За тиждень, як не лінуватись, хлопці заробляли стільки, що можна було жити три місяці. Та все одно, жага помсти чужинцю взяла своє. Хоча може, справа і не в помсті? Просто хлопці вирішили прибрати справу до себе? Навіщо комусь віддавати половину?
Але підступний план Василевих найманців не спрацював. Після захоплення Василя усю торгівлю цеглою на базарі прибрав той самий бандит, який і захопив Василя. А хлопці, які раніше отримували половину з прибутку, відтепер працювали за десять відсотків. Отака їм була подяка від місцевого бандита.
Сталося це так. Старенький ЗІЛ, за кермом якого сидів сам Василь, припаркувався на своєму місці, де він завжди стояв. Цього разу він завантажив не п’ять тисяч цеглин, а шість. Попит зростав. Василь навіть думав, чи не підняти ціну. Конкуренти, звичайно, були, але й об’єми в них були менші, і товар гірший. Цеглу Василь возив з дальнього кінця Грозного, там розбомбило районний дім культури, який будували вже у самісіньку «перебудову». Цементу в розчині майже не було, тому цеглини відокремлювались швидко і легко. Василь як спеціаліст закладав толову шашку під стіну, вона падала, і хлопці швидко збирали та вантажили товар в машину. Поки продавалась ця цегла, готували іншу, тобто робота кипіла.
Зазвичай, покупець знаходився швидко. Ну, півгодини, максимум годину, і вже підходили, починали торгуватися. Іноді машину купляли на двох, і тоді Василь розвозив товар за різними адресами. Та цього разу не встиг Василь вимкнути двигун, як до нього підійшла немолода, але дуже приваблива чеченка і спитала:
- Хозяин, продаешь?
- Продаю, – відповів Василь та вирішив трохи позагравати до жіночки, – и сколько ж такой красавице надо кирпича?
- Сколько есть - все заберу. Только мне срочно. У меня дети под открытым небом живут.
- А цену знаешь?
- Ну и по чем отдашь?
- Триста пятьдесят за тысячу, устроит?
- Хорошо, давай по триста пятьдесят. Только деньги отдам на месте, там и за доставку рассчитаюсь. Устроит?
- Что, и торговаться не будешь? – здивувався Василь.
Зазвичай покупці торгувалися, як на справжньому східному базарі, і остаточним аргументом Василя за свою ціну була безкоштовна доставка.
- Зачем обижаешь, мне срочно надо, у меня там бригада строителей стоит. … Так что, договорились?
Щось було не так. По-перше, таке серйозне питання, як купівля будматеріалу, доручили жінці? Це не вкладалось у місцеві звичаї. А по-друге, навіть у кого і є гроші, то так швидко з ними не розстається. Василь вирішив підстрахуватись.
- Половину денег сейчас, половину на месте, иначе не поеду.
- Ох, какой ты не доверчивый! Вот, у меня есть полторы тысячи, возьми.
Чеченка простягла гроші Василю, той покрутив їх, роздивляючись кожну сотку, потім завів двигун і відкрив пасажирські дверцята. Не в правилах Василя виглядати боягузом перед жінкою.
- Ну, садись, показывай.
Чеченка, підібравши довгі спідниці, швидко сіла в машину. Дорога була вщент розбита, тому їхали повільно. Щоб не заїздити до центру міста, де іноді зустрічалися патрулі, поїхали околицею. Їхали, куди вказувала пасажирка. Попереду височіли будівлі, які поспіхом ремонтували. Але їм було далі. Та ось, за невеличким садком перед очима з’явилась повністю зруйнована будівля. Двоє людей з лопатою та тачкою копирсались біля паркану. Машина повернула і задом здала до того місця, де колись були ворота.
Далі все сталося надто блискавично. До водійських дверцят підбіг хлопець з лопатою. Відкинув лопату вбік, відкрив дверцята і наставив на Василя пістолет. З іншого боку наставила пістолет чеченка. З кимось одним Василь ще б міг впоратись, бо під сидінням теж лежав ТТешник, а от з обома ні. Тут підбіг третій і наклав на Василя кайдани. Останнє, що побачив Василь - це був повний люті погляд чеченки. Згодом він дізнався, що від бомбардування загинули її батько, мати та один із двох синів, що гостював у бабусі з дідом. Тому хоч і була вона жінкою поважного місцевого ділка, але на цю справу пішла за своїм бажанням.
Майже три довгі роки Василь працював на її чоловіка. Ніякої особливої люті чи ненависті до цих людей Василь не мав. Те, що в полон потрапив за своєї жадоби, так сам в цьому і винний. Василя та ще двох невдах відвезли далеко в гори, де стояв родовий маєток чоловіка тої чеченки. Відносини були нормальні, без поваги, але й без люті. Працювали полонені в садку та на будівництві дому, мурували дорогу, паркан. За будинком постійно зростала велика купа розбитих та поламаних машин. Згодом Василь як механік почав ліпити з двох чи трьох одну діючу. Роботи вистачало. Невдовзі за двох хлопців, що приїхали з Василем, хтось сплатив викуп, і їх відпустили. Спочатку і Василь сподівався, як він віддасть хазяїну свої заощадження, то і його відпустять. Та марно, надто цінним робітником він виявився.
Швидко отримати волю не вдалось. Тоді Василь вибрав тактику спокійної поведінки. Він ні про що не сперечався, виконував усі накази і ніколи не робив вигляду, що збирається тікати. Навіть розповів хазяїну, що на батьківщині заведена карна справа і поспішати йому нема куди.
Тут треба сказати, що колись хазяїн Василя був першим секретарем компартії свого району, а до того навчався в Москві в МГУ на історичному факультеті. От із тих часів і залишилась у нього гарна бібліотека. А оскільки Василь не виказував жодної ворожості і поводив себе дуже дисципліновано, хазяїн дозволив йому користуватися своєю бібліотекою. Все одно, крім Василя ці книжки ніхто не читав. Війна війною, а людяність є у кожного.
Після заходу сонця робота в маєтку припинялась, і Василь скільки завгодно, хоч усю ніч, міг читати книжки. Він навіть не підозрював, яка жага до знань у нього накопичилась. Особливо його захопила антична історія. Як людство почало розвиватися, які досягнення і за які часи були накопичені, які були видатні постаті минулого і що вони зробили. Для Василя було суцільним відкриттям, що ті ж самі проблеми, які постають перед теперішнім людством, вже стояли і перед стародавніми греками, і римлянами, і навіть вирішуються вони так само. Потім він взявся за історію Російської імперії й України як її частки. Особливо сподобався історик Ключевський, який не просто розповідав про історичні події, а доводив, чому саме ці, а не інші події мали відбуватися.
З усіма, навіть з охоронцями у Василя склались добрі стосунки, і тільки чеченка, жінка хазяїна, яка брала його в полон, не припиняла дивитися на нього з люттю.
За книгами та роботою час спливав швидко, але Василь не забував і про втечу. За цей час він навчився розуміти чеченську мову, а тому з’ясував, що хазяїн торгує героїном. Вивчив систему охорони і навіть здогадався, де той тримає гроші. Дійсно, хазяїн був дуже розумний, і якби його грабували свої друзі-мусульмани, яких він боявся значно більше ніж росіян, то вони б нізащо не здогадались, що касу тримає жінка. І не де-небудь, а серед своєї жіночої білизни, бо більш відданої людини у хазяїна не було.
Але для втечі не було головного: Василь не знав дороги. Його привезли сюди із зав’язаними очима, а тому будь-яка спроба втекти від людей, які добре знають місцевість, приречена. Він це знав не стільки від Лермонтова, скільки як розвідник.
Час спливав. Нарешті і Василеві посміхнулась фортуна. Одного разу, майже насамкінець дня до маєтку завітав гість. Василь закінчував вмуровувати каміння в паркан біля самого входу, а тому і добре роздивився, хто прийшов до хазяїна. Це був колишній командир взводу розвідки, у якому служив Василь. Відчайдух ще більший за Василя. Командир теж його помітив. Обидва зробили вигляд, що не знайомі. Гість завітав по справах. Сіли вони на відкритій веранді, жінка принесла фрукти та вино для гостя. Сам хазяїн відтепер завзятий мусульманин, і тому вина не вживав.
Після закінчення роботи Василь пішов мити лопати та відра і став таким чином, щоб гість його добре бачив. Мовою розвідників, дуже схожою на мову німих, Василь розповів про своє становище і що він знає, де хазяїн тримає гроші. Гість все збагнув і продовжував бесіду з хазяїном.
- Пойми, дорогой, – хазяїн встав із-за столу, – мне нужен оптовый покупатель. Я не могу иметь дело со всякой мелочью. Если у тебя нет денег, то приведи того, у кого они есть, а я дам твой процент.
- Не волнуйся, Хаким, будет тебе оптовый покупатель. Я специально заехал, чтоб ты немного придержал эту партию, – гість також підвівся зі свого місця.
[justify]- Даю тебе три дня, больше не могу, –