Чесно кажучи, у Василя було багато дівчат. Вони летіли на нього, наче мухи на мед. А й було, на що летіти! Високий, чорнявий десантник, веселий, завжди купа грошей у кишені. Популярність Василя сягала аж самих Прилук. Так, так! Футбольна команда, а це була збірна Лозового Яру, Боротьби і Маркузеєвки, яку очолював Василь, грала у фіналі районного чемпіонату в Прилуках. Чемпіонами не стали, але галасу наробили. Тоді багато хто з прилуцьких дівчат із задоволенням дивились на високого, стрункого нападаючого з Лозового Яру.
Тепер щодо Олени. Кілька місяців, від самого її випускного балу і до втечі Василя з села, вони зустрічались майже щодня. Якою такою вдачею Олена підкорила розбещене жіночою увагою серце Василя, невідомо. Але це факт: до інших дівчат Василь більше не ходив.
Ото скільки б не писали книжок про кохання, це почуття і досі залишається таємницею. Бо що насправді є кохання? Це Божа іскра, яка проскочила між двома людьми. Коли і між ким вона проскочить, достеменно невідомо, але усім ясно: зробити чи купити цю іскру неможливо. І тому вона або є, або її нема, або як варіант – згасла.
Але згасати ця іскра між Василем і Оленою зовсім не хотіла. За три роки розлуки вона стала майже полум’ям. На війні, в горах, в наметі, в казармі Олена ні на мить не виходила з голови Василя, але і Василь дуже міцно тримався в уяві Олени. Усі інші хлопці після Василя здавались Олені якимись дрібними, жалюгідними, слабкими, не гідними не тільки її ласки, але й погляду. Ось так, наче принцеса, чекаючи на принца, жила Олена в своєму селі. Але і хлопці, знаючи, чия це дівчина, ставились до неї з великою повагою. Бо як повернеться отаман та спитає? Отож!
Сталось це тільки одного разу. Дачник, який орендував на все літо хату неподалік від дому Олени, ходив до Лісовських по молоко. Побачивши гарну дівчину, став залицятись. І тоді хлопці, спокійно за неформальних обставин, пояснили дачнику, що так робити не слід. І він одразу все зрозумів! Бо ясна річ, коли увечері чотири здорових лобуряки тобі щось спокійно пояснюють, то можна і теорію Ейнштейна зрозуміти, а не тільки те, що не треба ходити до сусідів.
Так от, повернемось до того самого дня, сім років тому. Олена полола город на добавці. Несподівано поруч зупинився мотоцикл. Незнайомець промовив кілька слів, після чого Олена кинула сапу і в чому була - спідниці та блузі, навіть не чепурившись, сіла на мотоцикла і поїхала в Боротьбу. А й дійсно, нащо гарній дівці чепуритися? Природа дала їй все що треба! У нас так і кажуть: «Гарній дівці гарно і в ганчірці».
Перші хвилини зустрічі палких закоханих нічим не відрізнялися від усіх інших подібних зустрічей. Як казав класик: «Усі щасливі – щасливі однаково». Василь та Олена ніяк не могли намилуватися та наговоритися. Але потім, коли мова пішла за майбутнє, то порозуміння ставало все менше і менше. Василь планував після закінчення контракту забрати Олену на Дон, а Олена благала Василя піти до міліції, і хай вже там як, а після вироку та терміну вони зможуть спокійно жити вдома.
Василь не звик, щоб хто-небудь, тим більше жінка, коригував його життєві плани, але і Олена за ці роки виросла та навчилась за себе відповідати. Поки Василя не було, Олена закінчила медичне училище, стала фельдшером і працювала в лікарні сусіднього села. Та чим глибше заходила суперечка, тим впертішими ставали обидві сторони. Василь розлютився не на жарт. Олена стала першою людиною в його цивільному житті, яка не тільки не боялася з ним сперечатися, але і, як здалось Василю, стала перемагати у цій суперечці. Це вже було занадто!
Саме у такі неконтрольовані хвилини люди роблять речі, за які їм потім соромно все життя. Спіткала ця доля і Василя. Майже не розуміючи, що він робить, Василь вхопив Олену, кинув на ліжко і самим найбанальнішим чином зґвалтував кохану дівчину. А коли нарешті дійшло, що він наробив, Василь вхопив сумку з речами і, ховаючи очі, пішов з хати. Більше його у тих краях ніхто не бачив. На службу Василь повернувся раніше терміну і напросився у найдальший розвідницько-диверсійний похід. Сором за сподіяне наче вогнем обпік серце Василя, але… назад не повернеш, і з цим треба було жити далі.
Вибачте за відступ у минуле, але без цього ви б не зрозуміли, що зараз коїлось у серці Василя. Він навіть забув і про батька, і про матір і про своє повернення. Звістка, що у Олени є донька, а виходячи з терміну та знаючи Олену, він розумів, що це саме його донька, вмить перегорнула усі плани. Так, дійсно, Василь не планував затримуватись у селі, а перепочивши, хотів шукати щастя у Києві. Але тепер усе докорінно мінялося. Ще б пак! У нього є донька! Та заради неї він село переверне догори дригом! Та він пил з доньки буде здувати! Та він кожного змусить капелюха перед нею скидати і вітати її ім’ям та по батькові! Та він… аж страшно подумати, що він заради неї може наробити!
Розпалена уява не дала заспокоїтись. Тому Василь пішов до криниці, черпнув кухоль води з повного відра та залпом, не відриваючись, випив. Потім набрав другий кухоль і вилив собі на голову. Оксана з жалем дивилась на сина, бо трактувала його дії зовсім з іншого боку. І яке ж було її здивування, коли після водної процедури до неї підсів не вбитий горем покинутий парубок, а щасливий та усміхнений син.
- Щось жаркувато стало, – спробував пояснити Василь, але сховати посмішку не зміг і тому додав, – все нормально, мамо! Мабуть, так воно і повинно бути… Ну, а як взагалі, чим люди живуть?
– До Олени ніхто навіть не сватався. Звідки дівчинка знайшлась, не знаю …
– Досить за Олену, я про село спитав. Чим люди живуть?
– Село… Ну, колгосп, мабуть, ще при тобі розвалився, на його місці виник пайгосп. Але нічого путнього з цього не вийшло.
– Коли я поїхав, пайгосп вже був.
– А він на папері і досі є. Голова щороку мінявся, поки не розкрали останню техніку та не порізали останніх бичків. А те, що залишилось, приватизувала Ливоніха із синами. Вона і зараз керує залишками пайгоспу. На пай майже нічого не давали, поки не з’явився фермер. Той почав на пай давати півтонни зерна та орати городи. Половина людей вийшла з пайгоспу та віддали свої паї фермеру. Тоді вже і Ливоніха почала щось давати на пай. Потім до села почав їздити молоковоз із маслозаводу. Хто не порізав корову, у того з’явились живі гроші. Ось так, потроху життя і повернулось до села. Батько свій пай у пайгоспі тримав і на тебе у спадок залишив, а я свій віддала фермеру.
– А взимку як? Є чим піч топити?
– Приїздили добрі люди з Луганщини та Донеччини, міняли вугілля на картоплю та капусту. Вони і досі їздять. Так що, синку, грошей не густо, але хто не лінувався, працював – жили добре. Пенсію, хоч і невелику, але платять вчасно. Ті гроші, що перед самим обшуком ти дав батьку, він закопав на леваді, а коли все вщухло, поклав у твою шафу. Ми їх не брали, навіть і не знаємо, скільки там.
– А проблеми чи негаразди якісь є?
Оксана опустила очі додолу.
– Цього теж вистачає. Чув, що Дмитро Іванович казав про саджанці? Оце, як ти поїхав, п’яниці зовсім розпоясались. Нічого не бояться – ні дільничного, ні голови, ні Ливоніхи. Одного посадили, Серпанюка, на два роки за крадіжку пайгоспного бугая, так він із тюрми повернувся і ще більше почав бешкетувати. Спочатку лізли до дачників та крали все, що від колгоспу залишилось, а коли все викрали, зовсім знахабніли… Можуть і в погріб до селян залізти, і…курей вночі забрати... І коли вони всі понапиваються… – Оксана приклала до очей хустинку. – Батько твій пішов якось їх присоромити, так вони і його побили. Михайло мені нічого не казав, але ж я бачила синці і на руках, і на спині… А зараз і зовсім знахабніли, навіть серед дня можуть вкрасти.
Василь уважно слухав та пильно дивився на матір. Те, що побили його батька, було надто серйозно. Він навіть уявити не міг, хто на таке здатен! Але ж це було в минулому, а мати плакала за щось зовсім недавнішнє.
– Мамо, ви щось не договорюєте. Кажіть, що сталося?
Оксана підвела очі на сина й обома руками притулила його до себе, наче знову боялась загубити.
– Васильку, ти тільки нікуди не встрявай! Я десять років тебе чекала. Васильку, не треба, благаю!
Василь рішуче підскочив на ноги. Тепер він був не тим розслабленим хлопцем, який насолоджувався вечірньою прохолодою, а потім тішився, що він батько. Тепер це той самий Василь, що колись був першим парубком на селі та першим розвідником у своєму підрозділі.
– Мамо, кажіть, що сталося, і хто на батька підняв руку?
Так, так, так! Оксана знов дивилась на свого сина, стрімкого, рішучого і невблаганного, яким пам’ятала його всі ці роки, й іншим, мабуть він ніколи не буде. А тому сказавши «А», треба говорити і «Б».
– За батька не знаю, він мовчав, а вчора… Марію Миколаївну, вчительку, пам’ятаєш? Давно на пенсії?
– Авжеж, вона була моєю першою вчителькою.
– Так от, десь тиждень тому погано їй стало. Семен Адамович дав машину, та повезли її в лікарню. Я за хазяйством доглядала, курей годувала, яйця збирала, трохи город полола. Два дні все було нормально, а на третій прийшла – погріб відкритий, картоплі нема і жодної курки. Ще й на городі весь часник переритий, – Оксана знов притулила хустку до очей. – Незабаром Марія Миколаївна повернеться, а хазяйства нема. Як я їй в очі подивлюся…
З темряви до паркану нечутно підійшли дві постаті. Василь не стільки побачив їх, скільки відчув. Він обернувся і, хоч обличчя гостей майже не бачив, але одразу впізнав давнішніх друзів Петра та Івана. Василь зробив жест, який означав: «зустріч на старому місті», бо не хотів, щоб мати їх бачила. Обидві постаті як з’явилися, так і зникли.
Місцем зустрічі для Василевої банди, де вони проводили свої збори та планували різні заходи, була стара криниця. Це єдине, що залишилось від колись пишного та заможного маєтка пана Ляховського. До революції саме на цьому місці вирувало панське життя. Кам’яний дім на два поверхи з колонами, пишний садок, стайня, різні підсобні приміщення.
[justify] У двадцяті роки минулого століття все це