Олена зупинилась та знов обернулась до Василя.
- Пробачити?.. Що ж, це можна, ми православні, і пробачати - наш обов’язок, тим більше, що ти подарував мені Наталку. Але знай, нам такий батько не потрібен, забудь про нас. Всі почуття, що колись були до тебе, ти геть змарнував за один раз.
- Так почуття все ж були?
- Прощавай.
- Зачекай…
Олена, більше не зупиняючись, хутко зникла у тому самому чагарнику, з якого нещодавно вийшла. Вона дуже поспішала. Зрадницькі сльози повзли на очі, а вона нізащо не хотіла, щоб Василь їх побачив. Олена все вирішила і нічого міняти не збиралась.
Усі сім років, що минули з того часу, сором та кривда палали її душу. І тільки тепер, коли побачила спустошеного та поневіченого життям Василя, вона дійсно йому пробачила. І навіть … ні, не кохання, а якийсь жаль… а може, все ж таки і колишнє кохання знов ворухнулось в дальньому куточку її серця. Але в рішучості та незламності своєї вдачі Олена не поступалась самому Василю, і тому безжально придушила усі спроби старих почуттів відродитися. Додому Олена прийшла зовсім спокійною і вмить заснула. І тільки мати Олени - тітка Катерина, здогадалась, куди ходила її донька.
Василь продовжував сидіти на краєчку криниці. Сльози розпачу також навернулись на його очі. Попри рішуче «ні», яке він отримав, надія не залишала його. Але щоб повернути Олену та Наталку, доведеться багато чого зробити, і тому треба діяти. Як казали стародавні римляни: «Чим сильніше опір, тим ближче до мети».
Коли Василь вже збирався йти, почувся гуркіт трактора. За звуком мотора це був «Білорус». Гуркіт наростав, і ось з-за дальньої левади висвітилися дві фари. Трактор їхав у бік криниці. Колись тут була резервна дорога від ферми до зсипок. Судячи по бур’яну, дорогою майже не користувались, але якась тоненька колія все ж таки простежувалась. Трактор швидко наближався, коли до криниці залишилось метрів сім, зупинився. Василь, не ховаючись, стояв у світлі фар та чекав, що буде далі.
Кілька секунд трактор стояв із заведеним мотором, потім з кабіни вилізла якась постать. Фари сліпили очі, і тому Василь не роздивився, хто це був.
- Кого я бачу? Василь Шибеник, усім своїм тілом! – вигукнула постать.
Василь впізнав голос. Це був хлопець з його загону Гриць Собко, на прізвисько Грицай. Палкої дружби з ним не було. Грицай і ще один хлопець їхнього загону на прізвисько Панько завжди трималися трохи осторонь. Любили Панько з Грицаєм, як кажуть, за комір закласти, але ніяких особливих нарікань на них не було. Тоді, коли бились з наркоманами, поводили себе героїчно і дисципліну в загоні не порушували.
– Панько, йди-но сюди, бач, кого лиха година до нас підкинула, – не вгамовувався Грицай, гукаючи свого друга на тракторі.
Василь чекав. Судячи з того, що він почув від Петра та Івана, Грицай з Паньком були зовсім не ті, що колись. Двигун трактора продовжував цокати клапанами. З кабіни вистрибнула ще одна постать. Так, дійсно, це був Панько.
- Василь, дружбаняро, радий бачити без петлі на шиї, – Панько підійшов ближче. – Давно повернувся?
Василь, хоч і сам був напідпитку, але почув від хлопців сильний запах самогону. А ще, його неприємно вразив тон Панька.
– Чого це ви, п’янючі, серед ночі вештаєтесь? Так і до біди не довго.
Василь мав рацію. Не дарма село називали Лозовий Яр. Кругом села, особливо по дорозі на Боротьбу, було кілька підступних ярів. Якщо їхати дорогою, то все нормально, але дорога весь час повертала туди-сюди, і іноді, хто добре знав місцевість, їхав навпростець. Вдень то воно нічого, все видно, а от вночі, навіть із фарами це вкрай небезпечно. Судячи з того, звідки з’явився трактор, хлопці їхали навпростець.
Панько та Грицай наблизились ближче і простягли руки для вітання. Василь не дуже радо, але потиснув колишнім товаришам руки.
– Ми з Боротьби їдемо. Там один хлопець з армії прийшов, так ми йому нову прописку оформляли, – радісно повідомив Грицай.
– А ти як, у село назовсім? Виставлятись за нову прописку будеш? Чи, – тут Панько трохи присвиснув, – рикошетом у Київ?
Тон хлопців все більше не подобався Василю. Це ж він був їхнім ватажком, а тому трохи поваги не забракло б. Надто вони сміливі, щось тут не так.
- Мабуть, в селі нікого не залишилось, щоб не спитав мене за Київ, – спокійно відповів Василь.
Тут Панько побачив на криниці недопиту пляшку, і навіть не дочекавшись відповіді Василя, налив собі повну чарку. Не пропонуючи нікому іншому, він хильнув оковиту в себе. Напруга наростала. Василь вирішив розставити крапки над «і».
- Ні в яке місто я не їду, і не сподівайтесь. Я повернувся, і відтепер все буде так, як до мого від’їзду.
До цієї миті в Панька ще була надія роз’їхатись з Василем паралельними курсами, тому він і вибрав такий собі веселий тон для розмови з колишнім отаманом. Але після відповіді Василя надія розтанула. Панько повернувся обличчям до Василя, рішучий погляд Гриця тільки додав йому впевненості.
- Е-е-е, ні-і, корифан ти мій дорогенький, – почав Панько вже зовсім не жартуючи,– хочеш тут жити - будь ласка, твоя воля. Але сиди собі тихо, не висовуйся. Відтепер твій номер шістнадцятий. Всі питання на селі вирішую я, а твої часи давно минули.
- Чого це ти вирішуєш? Ми вирішуємо, – додав Грицай.
- Так, вибач, друже, ми вирішуємо. І в наші справи ніхто не лізе, і тобі не радимо.
Василь спокійно витримав навал агресії та чекав. Хлопці напідпитку, язики розв’язані, може, ще чогось скажуть.
- Он, Олена, мабуть, і досі тебе чекає. То нічого, що трохи не дочекалась, буває. Але все одно, іди до неї під спідницю, – Гриць навмисне вдарив по болючому місцю.
Очі Василя палахнули гнівом, але він стримався.
- Як там, у фільмі про біле сонце пустелі: гарна жінка, гарний дім, чого ще треба, щоб зустріти старість, – додав жару Панько.
Це було вже занадто!
- Хлопці, щось не розумію, ви мені наче погрожуєте? – спитав Василь.
Він інтуїтивно обирав позицію для бійки. Адже іншого способу додати поваги до себе Василь вже не бачив.
Панько вхопив гранчака, з якого тільки-но випив, підкинув у повітря, і коли той падав розбив його кастетом.
- Радимо, Василю. Це ми по-дружньому радимо, бо погрожуємо ми інакше.
Може, колишні друзі й отримали б пару ляпасів за неподобство та п’яне нахабство, але тут Грицай кинув те, що до цього вважалось суворою таємницею.
- Батько твій вже отримав своє, щоб не пхав носа у чужі справи. А, треба, ми і тобі довідку про непрацездатність намалюємо.
Біль за батьком, який останні події трохи відсунули, спалахнув з новою силою.
- Так от хто батька побив!
Розмовляти з покидьками Василь більше не міг. Його руки і ноги почали діяти майже самі. Грицай стояв ближче, тому отримав перший. Лівою рукою Василь вдарив його в сонячне сплетіння, а правицею в підборіддя. Потім підсік ногою тіло, і коли воно впало на землю, ще кілька разів вдарив ногою по нирках. Від болю Грицай жалібно заскавчав і затих. Панько був за три метри. Василь ухилився від удару кастетом, а у відповідь наніс дуже страшний удар в печінку. Розпухла від алкоголю печінка заболіла так, що аж дихати стало важко. Але Василь на цьому не зупинився. Він поклав Панька на землю обличчям донизу, вивернув руку, у якій був кастет, і стиснув її так, що хруснули суглоби. На мить Панько навіть про печінку забув.
- От що, хлопці. Слухав я вас уважно, тепер ви послухайте. За мого батька ви своє отримали, а буде мало - докладу більше, це по-перше. По-друге, в селі я буду робити все, що мені заманеться, і без вашого дозволу. По-третє, ані другим, ані третім, а тим більше шістнадцятим номером я ніколи не був і бути не збираюсь. У своєму селі я як був першим, так першим і залишусь. А тепер головне. Перекажіть усім своїм друзякам п’яницям: ще раз почую, що хтось десь стару бабу чи дачників пограбував або якось по-іншому їх скривдив, покараю! Сильно покараю! А тепер геть з очей, доки я вас не покалічив.
Опір був зламаний раз і назавжди. Друзі п’яниці навіть не очікували такої швидкої поразки. Але де ж їм, двом сільським гультяям, протистояти загартованому в боях Василю. Сили надто нерівні. Біль, жаль та смуток за втраченим охопив обох покидьків. Скінчилось їхнє веселе життя, бо в село повернувся реальний хазяїн.
Хлопці повільно підвелись, тримаючи забиті місця, та поплелись до свого трактору. Тільки тут Грицай здогадався: мабуть, про батька Василя було зайве. Але розпач палив розум страшніше, ніж біль фізичний, і тому моральний опір все ще залишався. Друзі ледь влізли до свого трактору, і перед тим, як рушити, Панько вигукнув наостанок.
- Ти хоч як тут кулаками крути, все одно по-твоєму більше не буде. Я краще здохну, а під тобою ходити не буду.
- А це вже як пан забажає. У нашій фірмі повний сервіс, – відповів Василь.
Тут несподівано з кабіни визирнув Грицай.
- Ми один раз на тебе капкан накинули, накинемо і ще.
Тільки за мить Василь зрозумів, що означали слова Грицая, але трактор вже рвонув і поніс хлопців якнайдалі від того місця.
- Ах, ви ще й зрадники! – Василь взяв грудку землі і жбурнув її в бік тікаючих хлопців. – Мало я вас лупцював у дитинстві. Добре, про зраду ми ще окремо поговоримо.
На якусь мить Василь знов присів на криницю. «Ну, Грицай, ну, Панько! Давно мене так не дратували! Розпустились, сволота! Ну, нічого, я вам покажу, хто в селі хазяїн!»
Василь по інерції, майже не думаючи, і не тому, що хотів їсти, а щоб хоч якось заспокоїтись, взяв залишок сала із хлібом та поклав собі до рота. Потім, не поспішаючи пішов додому. Рудий кіт, який так довго чекав свого часу, нарешті підійшов до криниці, стрибнув на дошку, яка служила хлопцям столом, і понюхав те місце, де ще мить тому лежало сало. Якби кіт був людиною, то від розпачу, мабуть, сплюнув, але він був тільки котом. Тому, не побачивши ніякої їжі, він зістрибнув на землю та, не кваплячись, зник у бур’янах.
[justify] Про те, що вчительку обікрали, знали всі, і люди дуже їй співчували, бо багато