Із самого початку, Оксана не могла збагнути, що коїться із сином. Замість втомленої випробуваннями останніх років людини, якою він прийшов додому, перед нею був справжній орел, який рішуче долав одну перешкоду за іншою. Дійсно, їй було приємно дивитись на саме такого свого сина, але щось було не так. І тому кілька разів вона заводила з Василем серйозну розмову.
Спочатку, він як і Олена, ухилявся, але врешті-решт вирішив довіритись матері. Та, на відміну від Олени, Василь розповів все як було насправді, і головне те, що він за будь яку ціну поверне собі і Олену, і доньку. Саме після того в уяві матері все стало на місце – чоловік б’ється за родину, бо хоче стати щасливим. Кращої мети годі й шукати! А зараз цю таємницю знає вже Катерина.
– Так, Василь розповів, – відповіла Оксана. – Давно я приглядалась до Наталки. Весь час вона мені Василя нагадувала, але про таке щастя навіть не мріяла.
Мабуть, це головне, що хотіла почути Катерина, – чи визнає Оксана онуку, чи ні. Тепер друге питання – як Василь, радий доньці чи ні?
– За те, що онучці рада, спасибі, але що ж нам далі робити?
– Що робити?.. Василь хоч зараз годен одружитися. Так твоя Олена не хоче, – трохи із сумом, а трохи із образою відповіла Оксана.
Для матері такого красеня сина було образливо, що якась сільська дівчина нехтує його сином. Але розуміючи, що її почуття в цій справі ніякого значення не мають, а навіть можуть зашкодити, сховала їх якомога далі. Катерина ж навпаки, почувши, що Василь хоче одружитись, підбадьорилась. Відставила ціпка вбік та подивилась Оксані в очі.
– А не знаєш, чого вона так коверзує?
– Хіба Олена не розповідала?
– Несе якусь маячню про загублені почуття, але чую, щось приховує… Василь не казав, що там поміж них сталось?
– Казав, – сумно кивнула головою Оксана.
– То повідай родичці, бо стара я вже їхні загадки розгадувати.
Якоїсь миті Оксана ще вагалась, але потім махнула рукою, перев’язала хустку та почала. Чужим би вона ні за що не розповіла про таке, але Катерина з цієї миті стала родичкою, і біда в них була одна двох.
– Твоя правда, родичі ми і є родичі, – почала Оксана. – Казати буду, як Василь розповів, слово в слово, а там вже думай, як хочеш, так воно було чи ні… На другий рік контракту випала Василю нагода приїхати у відпустку. Карна справа на нього ще не була закрита, і тому він додому не пішов, а зупинився в Боротьбі у свого знайомого. Щоб нас з батьком по судах не тягали, нам ніякої звістки не подав, а до Олени когось послав. Приїхала вона до нього на таємне побачення, стала умовляти піти в міліцію, щоб потім вже бути разом. Він розсердився на неї, ну, і каже мені, наче якийсь біс ввійшов у нього. Коротко кажучи, … взяв він її силою. Потім, навіть не відгулявши відпустку, поїхав знов воювати. Він і досі кляне себе за цю ганьбу. Каже, саме за це Бог і покарав його, бо три роки в полоні просидів.
Катерина слухала спокійно. Дійсно, обставини були надто серйозними, але не безнадійними. По-перше, з тієї миті багато часу сплило, а по-друге, Василь щиро розкаявся, і по-третє, найголовніше, в них є спільна донька. Катерині навіть жаль стало Василя.
– Тікав від однієї тюрми, а попав в іншу… Мабуть, від долі не втечеш. То, кажеш, Василь хоч зараз до вінця?
– Не те, що піде, побіжить.
– Ясно, – тихо, наче сама собі промовила Катерині, їй дійсно стало ясно, що справа не в Василеві, а в її доньці, а тому на неї, Катерину, і лягав основний тягар цієї справи. – Що ж мені з Оленою робити? От серцем чую, пішла б вона за Василя, але ж вперта, як її дід. Треба цей льодяник розтопити.
– Не можна нам туди лізти. Тільки гірше зробимо.
Оксана знала, що говорила. Василь на дух не виносив, коли в його справи лізли інші люди, навіть родичі. Тому вона після розмови із сином теми Олени більш не торкалась.
– Може, і так… – сумно відповіла Катерина, а потім додала, – а нічого, як запрошу Василя нам дрова попиляти? А ти, як збереш кукурудзу, теж зви Олену качани чистити. Хай частіше бачаться, то як?
– Ну, щоб не докоряти... а так, начебто по справах, то можна.
В цей час молоді курчата у пошуках їжі наблизились до щенячої миски. Собака, аби погратися, підбіг до них та налякав. Курчата з галасом, плескаючи крилами, розбіглися на всі боки. Оксана, щоб уникнути паузи, гримнула на собаку.
– От бісове плем’я! Ніяк не награється. – А коли собака вгамувався, знов звернулась до Катерини. – Як Наталку по батькові записали?
– На честь діда – Василівна.
За весь час розмови Оксана вперше посміхнулась.
– Це добра новина.
Катерина встала з лави.
– Піду, ще треба корову перепнути та у поросяти попоратись. То як, домовились?
– Еге ж, домовились, – кивнула головою Оксана.
Катерина пошкандибала додому, а Оксана ще довго сиділа на лаві. Тепер вона офіційно стала бабусею. На жаль чоловік не дожив до цієї миті. Як же захотілось піти та притиснути онуку до себе, нагодувати її чимось смачненьким, поговорити про щось виключно дитяче, але… до тієї щасливої миті було ще далеко.
Навівши лад у своєму так званому ближньому хазяйстві, тобто Лозовому Яру, Василь навідався і у Маркузеєвку та Боротьбу. Ви можете сказати, що Боротьба начебто не традиційна назва села! Так це і не назва. Село називалось Мостіфановка, але ще за часів Радянського Союзу тут був колгосп під назвою «Боротьба до повної перемоги комунізму». Селяни – люди аполітичні. Їм як голова сказав, так і проголосували. Все одно, як буде зватися колгосп, їм аби працювати не дарма та за крадіжки не дуже лаялись.
Колгосп - це зовсім не те, що ви бачили у фільмі «Кубанські козаки», де усі люди на екрані такі радісні, щасливі, охочі до роботи. Сільська праця тільки останні десятиріччя стала трохи механізованою, а раніше тільки кіньми та руками. І не в цеху під дахом та з паровим опаленням. Я не те, щоб принизити робочих на виробництві, ні в якому разі, а про те, що як прийшов час, то здоровий ти чи не дуже, а треба вставати вдосвіта, вдягати те, що є, від вітру, дощу, чи холоду, та йти працювати.
А працювати доводилось не тільки на колгосп, а ще й на себе. Бо основний годувальник - своє господарство. Зарплати в колгоспі малесенькі. Ясна річ, хто працював на потужній техніці: комбайнах, тракторах, машинах, – той трохи заробляв, а інші? Один мій знайомий колись купив хату в селі, під дачу. Так от, коли він наводив лад та викидав сміття після старого хазяїна, то знайшов зошит, у якому колишня господиня цієї хати записувала, скільки вона заробляла у колгоспі. Наведу тільки два приклади з того зошита: «… Десяте червня. Гнали ланку огірків. Пололи з шостої ранку до обіду, а потім з третьої по обіді й до восьмої вечора. Ледь-ледь, але норму зробили. Бригадир записала мені три карбованці сімдесят копійок». « … третє серпня, чистила долівку на зсипках, комірник нарахував мені один карбованець двадцять копійок». Як кажуть, коментарі зайві.
Саме за таких обставин і склалась гра селян із державою. Правила дуже прості: все, що держава могла забрати з села, вона забирала, а те, чого не побачила, чи загубилось по дорозі, опинялось у приватному секторі. Ясна річ, коли були суворі тоталітарні часи, то людей, бідніших за радянських селян, годі й шукати! А от коли поступово демократія брала своє, то частка врожаю, яку держава не повинна була помічати, стала невпинно рости.
І от вже на початку вісімдесятих років основна дилема, яку вирішував кожен голова колгоспу, це яким чином занизити свої показники врожайності та надоїв. Бо саме від цього залежав добробут колгоспників і, що ще важливіше, його власний добробут. Кожен голова колгоспу, який в ті часи втримався на посаді хоча б кілька років і не сів у тюрму, був дуже заможною людиною. Але і партійне керівництво не дрімало. Всюдисущі інспектори та оглядачі з району весь час не давали спокою та, як нишпорки, їздили по полях та фермах. І тільки у перебудову в районі теж зрозуміли: «А навіщо воно їм треба? Ну, дадуть якусь медальку чи грамоту за високі показники, і що з того? А може, краще домовитись з господарствами та ділити вкрадене між собою?»
Саме тоді і почалась незліченна кількість буревіїв, засух, нападів якихось дивних заморських комах тощо.
До чого я веду? А до того, що коли хтось згадує гарні радянські часи, великі колгоспи-мільйонери, то він, перш за все, згадує останні роки Радянського Союзу, а не післявоєнні та довоєнні! І ще хочу сказати тим, кому так полюбився радянський лад: коли крадуть всі і все, то держава за таких умов швидко зникає. Так воно і сталось.
Але повернемось до нашого героя.
У вільний час Василь їздив до інших сіл дивитись, у кого ж які здобутки і чи усюди так погано, як у Лозовому Яру. В деяких селах люди самі обробляли свої паї, тобто на село були не один-два фермери, а кілька десятків. Десь залишилась стара плотня, десь скинулись та купили в лізинг новий комбайн. Тобто паростки нового життя пробивали всюди.
Та ось впало Василю в око, що закупівельні ціни на молоко в деяких селах були вищі, ніж у Лозовому Яру. Почав з’ясовувати. Виявилось, у Знаменці та Миколаївці молоко купляв Згурівський молокозавод, а у Макузеєвці, Боротьбі та Лозовому Яру – Бичківський . Тобто його співвітчизників у нахабний спосіб грабували.
Не залишили Василя і підлітки Лозового Яру. Розповіді батьків про буремні дев’яності роки, про те, як хлопці, згуртувавшись навколо свого ватажка, дали відсіч міським бандитам, розпалювали уяву. І як колись у Велику Вітчизняну хлопчаки тікали на війну, щоб бити загарбників фашистів, так і деяким підліткам Лозового Яру теж кортіло якнайшвидше стати під бойові знамена Василя і його команди.
Першими до Василя прийшли Ігор Кособченко на прізвисько Кіт та Роман Колоклуб.
[justify] Ігорю було тринадцять років, Ромі чотирнадцять. Своє прізвисько Кіт отримав, коли надивившись фільмів про Рембо, почав робити луки та ходити на Білявку полювати диких качок. Підстрелених качок, ясна річ, ніхто не бачив, а от дику нутрію він одного разу вполював, це факт. Героїчна складова Кота потребувала свого розвитку, і хто знає, може, раніш чи пізніш він впав під вплив Панька, але в цей час до села повернувся Василь.