– Яке тобі діло до чужих грошей? – не вгамовувалась Оксана, бо поведінка сина не зовсім була зрозумілою.
– По-перше, ти теж здаєш молоко, а по-друге, я збираюсь пустити автобусний рейс із нашого села на Прилуки та Київ. І дуже хочу, щоб у жителів села «Лозовий Яр» та інших сусідів були гроші на квитки.
От яким був, таким і лишився! Безліч справ, і кажи не кажи, а надумав щось, обов’язково зробить.
– Синку, поїж трохи. Я млинців напекла, ковбаска домашня, як ти любиш, із часником, компоту ціла виварка.
– Так, мамо, поїм, тільки потім. Я за паперами, бо кум в районі чекає.
Василь зайшов у хату, накинув чисту сорочку, взяв папери і пішов до мотоцикла. Поки він ходив, Оксана склала в торбинку млинців, ковбаски, та разом із пляшкою компоту поклала все в коляску мотоцикла.
– На вечерю курка, не затримуйся, – тільки і встигла наостанок Оксана.
А коли Василь був далеченько, перехрестила сина та повернулась до хати. Та не встигла осісти курява від Василевого мотоцикла, як до воріт під’їхала стара «Волга» із причепом. З машини вийшов Дмитро Іванович.
– Аго-о-у? Хозяйка, открывай ворота.
Почувши сусіда, Оксана швидко відкрила ворота. Дачник відчепив від машини причіп з будматеріалами і заштовхав його на подвір’я.
– Це кому? Нам? – здивувалась Оксана.
– Принимай заказ! – Дмитро Іванович був як завжди у бадьорому настрої. – Не удивляйтесь, Василь заказал. А мне не сложно, все равно по пути. Пусть пока с прицепом у вас постоит, потом разгрузите, мне не к спеху.
Оксана закрила ворота.
– Сідайте, Дмитре Івановичу, відпочиньте. Молочка холодного чи компоту?
– От вашего молочка не откажусь. – Дачник присів на лаву. – Сентябрь, а жара стоит невыносимая. Что, Василь строить чего надумал иль ремонтировать?
Оксана винесла кухоль прохолодного молока.
– Наче все в порядку. Покійний Михайло, як будував, то навіки. Навіщо Василю дошки та труби? – здивувалась Оксана.
Дачник, не поспішаючи, з насолодою випив молоко.
– Оксана Петровна, как там мой крестничек поживает?
– Ви за виноград? – Оксана присіла поруч. – Добре, спасибі вам, розкинувся на всю стіну. І хату менше пече, і дивитись приємніше.
Дмитро Іванович підвівся та оглянув виноград, який колись сам посадив.
– Его бы правильно обрезать. Ну ничего, я еще забегу к вам, обрежу и расскажу, как греки поставили памятник ослу, который первый объел виноград.
– Заходьте, завжди вам раді. Приходьте з жінкою.
– Она к родителям поехала, холостякую.
Дачник допив залишок молока.
– Спасибо за молочко, побегу дальше.
– Це вам за клопіт спасибі.
Тільки-но за Дмитром Івановичем закрилась хвіртка, як до паркану підійшла Макарівна та гукнула:
– Оксано!
– Чого?
– Василь є?
– Нема, ввечері буде, а чого тобі?
–Ні, мені Василь треба, я пізніше зайду.
Макарівна розчаровано пішла до дому.
– Що за часи настали? – здивувалась Оксана. – Раніш було, й тиждень ніхто не зайде, а зараз, наче штаб якоїсь армії.
Події швидко розгортались не тільки у «Козацькій заставі», але і по інший бік цього протистояння. Чим краще йшли справи у Василя, тим гірше почувались Панько та Грицай. Усі тіньові схеми на селі Василь розламав, і хлопцям довелося працювати. Була надія заробити на охороні молоковозів, але й цього не вийшло. Через тиждень-другий почнуть їздити донеччани міняти картоплю. Колись Панько з цих «міняйл» збирав непогані гроші, але зараз до них краще не підходити. Торішні залишки маку та коноплі швидко танули, і зиму на них не протягнеш, лишався єдиний бізнес, і той мав от–от накритися.
Панько напружено розмірковував, що робити далі. День, незважаючи на початок вересня, видався для Панька та Грицая надзвичайно вдалим. Зранку возили на Прилуки три тонни картоплі. Це Неля Опанасенко знайшла оптового покупця і майже дві добавки з трьох продала. Зазвичай покупець сам вивозить картоплю, але, на щастя хлопців, його ГАЗель зламалась. З машиною на селі був ще Кирпа Іван, але ганяти КАМАЗ за три тонни він не схотів. Таким чином уломилось трохи грошей.
Відсвятковували гонорар як завжди, на копанці, на улюбленому місці. В Прилуках купили бройлерів, бо сільські кури на вугіллі довго смажаться, та пива. Грицай дістав із кущів нехитре приладдя: кілька рогачів, поперечини, шампури, та розпалив багаття. Панько розгорнув газету та нарізав сала, огірки, цибулю. Банку самогону поклали у воду охолонути.
Коли багаття прогоріло, Грицай наколов на шампури бройлерів та поклав смажитись на вугілля. Нарешті він присів до «столу». Із салом пропустили першу, найсолодшу та жадану чарку. Під впливом оковитої хаотичні думки Панька почали збиратися докупи.
– А не здається тобі, що Надька нас дурить?
– Яка Надька? Худа чи Кульчишина? – перепитав Грицай.
Він не дарма це зробив, бо одна Надька жила в Боротьбі, а друга в Лозовому за колишньою фермою. Взагалі-то жінок на ім’я Надія було багато, але ми говоримо тільки про тих, які тримали «точку», тобто торгували самогоном. Кульчишина жила в Боротьбі, а Худа в Лозовому. Прізвисько Худа Надька отримала, коли її вага сягнула за сто кілограм. При зрості метр шістдесят п’ять Надька виглядала, як бочка з квасом, з якої стирчала червона, ніби буряк, голова. Худа жила сама. Колишній чоловік був старшим на двадцять років і давно помер. Колись він працював комірником в колгоспі, з першою жінкою розлучився й одружився на молоденькій. Є в селі приказка: комірник – це другий злодій на селі, звичайно, після голови колгоспу, не чули? Та байдуже. Я до того, що дім комірника був повною чашею. Молода дружина до роботи не охоча, а от погуляти любила. Те, що Надька тоді була красунею – це факт, а тому ревнощі та пияцтво швидко звели комірника в могилу. Годівника не стало, а жити треба. Ось тоді і відкрила Надька свою «точку».
Спочатку Панько думав про Надьку Кульчишину, але згадка про Худу теж була не зайвою.
– А може, обидві Надьки нас дурять. Скільки одна точка за тиждень приносить?
– Гривень триста, - майже не роздумуючи відповів Грицай.
– Так, це в звичайні дні. А що ми маємо зараз?
Грицай не міг збагнути про що Панько питає.
– Кажи простіше, набридли загадки.
– От я і кажу, за цей тиждень було чотири весілля. Як думаєш, скільки самогону обидві Надьки продали? – Панько уважно дивився на друга. – Тепер дотумкав, про що я?
Отут вже і Грицай збагнув, про що йдеться.
– Точно, а нам віддали, як за звичайний тиждень. У-у-у, стерви! Я завтра покажу їм, як нас дурити.
У старі часи, коли ще Василь був ватажком, самогонниці працювали вільно, під забороною були тільки крадені речі. Точок тоді було багато, а тому і ціни невисокі. За відсутність Василя правила помінялись. Панько, Грицай та Кибіт обклали самогонниць даниною, і більшість кинули цю справу, а ті, що залишились сплачували чверть заробітку, бо збут краденого на цих точках давав додатковий прибуток. Ясна річ, самогонниці ховали свої оборудки, а коли це ставало відомо, хлопці їх карали. Наприклад, Худа кілька разів ночувала в льоху. Зараз вона туди і не пролізе, але колись так було.
Сьогодні все інакше. Кого не застукали за краденим, могли бігти до Василя по захист. За відомостями Панька, обидві Надьки грішили деякою натурою і карати їх можна скільки хочеш.
– Ніякого завтра, повечеряємо і підемо розбиратись. Я їм дещо начухаю, – крізь зуби додав Панько.
План «роботи» на вечір склався. Грицай та Панько підбадьорились. Тим більш, після акції залякування можна грошей «нарубати». На радощах Панько налив по другій. В цей час на протилежному боці копанки замерехтіла якась постать, яка швидко наближалась. Першим її побачив Грицай. Людина стежкою обходила копанку і прямувала саме до них.
– Кого це чорти несуть? – Грицай не міг розгледіти, хто це такий.
– Бо, очам не вірю. Сам пан Гребля до нас пнеться! – першим впізнав прибульця Панько.
Так, це був Федір Гребля, директор мережі пунктів прийому металобрухту. Колись пан Гребля починав під керівництвом директора молокозаводу, а коли той став депутатом, вони офіційно відокремились. Гребля оформив на себе ліцензії та дозволи, працював легально, але справжнім патроном бізнесу все одно лишався директор.
А колись!.. Банда Панька вивезла майже весь двір тракторної бригади на брухт. Все, що не сховали на подвір’ях селяни, пішло на брухт, навіть із болота діставали старе залізо: кабіни, рами, окремі дверцята, борони, плуги… Та що там говорити, весело було!
Грицай махнув знайомому рукою, Гребля махнув у відповідь. Панько напружився, надто високо літав цей Гребля, щоб вітати їх здалеку.
– Щось він дуже привітний, – зауважив Панько, – не інакше, як з гидотою до нас лізе.
І дійсно, Гребля нагадував політика під час виборів: посмішка, доброзичливість. Хоч зараз на рекламу здорового життя.
– Здоров, мафія! – жартівливо привітався гість.
– Це хто ще мафія? Нам до тебе, як до неба…
Грицай не встиг договорити, як Панько перервав його.
– Чого треба?
– Справа є, я вас по всьому селу шукаю.
Гребля підсів до імпровізованого столу. Грицай перегорнув курей на інший бік та швидко повернувся.
– Вип’єш? – Панько дістав ще один пластиковий стаканчик.
– Ні, за кермом, машину біля магазину залишив, – відмовився гість.
– Як знаєш.
– Хлопці, я зараз готую до здачі велику партію алюмінію, двісті кіло бракує. Виручайте! Ну хоч кілограмів сто п’ятдесят, просто горю.
– Де ж його візьмеш, ми й так півсела тобі здали, – здивувався Грицай.
[justify]– Я чув, що дроти, які йдуть до горілої плотні та старих гаражів, ще висять. Може, зробите? – не вгамовувався Гребля. – А я