– Ти про що?
– Про Панька та Грицая. А хочете, ми знайдемо, де вони ховають дроти?
– Ні-ні, я знаю, ти хлопець гарячий, в цю справу не лізь, самі розберемось. Я вже викликав дільничного. Складемо протокол, хай все буде по закону. – Голова трохи помовчав, а потім пішов далі. – Невже вони знов за старе…
Новина була вкрай неприємна. Мало, що постраждала його майбутня власність, а головне, хлопці (я маю на увазі Панька з Грицаєм) виказали цим свою непокору, тобто порушили умови мирного співіснування. Таке без уваги залишати не можна, але ігнорувати зауваження Семена Адамовича теж Василь не мав права. Треба щось вигадати, тільки що? Василь повернувся до хлопчаків
– Ну як, розподілили обов’язки?
– Так!
– Тоді йдіть готуйте поле.
Того ж вечора до офісу директора молокозаводу завітав дільничний. Це тільки для людей він був весь час заклопотаний, необізнаний та нікуди не встигаючий міліціонер. Насправді дільницю знав, як свої п’ять пальців. Наприклад, коли йому дзвонили і кричали в слухавку, що Микола Косенко з Боротьби усю ніч бігає з рушницею і, мабуть, зараз вже дорізає свою жінку, то він нікуди не поспішав. Приїздив тільки на третій день, коли Галина, це та сама недорізана жінка Миколи, розповідала всім, що нічого такого не було, а сусідам це все примарилось.
А ось коли два роки тому Ливоніха написала заяву, що з її комбайну покрали дорогі запчастини, то через день все було на місці. Бо дільничний знав, що Григорій Дзюба з Миколаївки купив собі якийсь металобрухт, іззовні схожий на комбайн, і хоче його довести до ладу. І таких прикладів багато, та мова не про це. З появою на селі Василя заяв про порушення закону різко поменшало, а менше справ – менше затриманих порушників, а менше затриманих порушників – менше від них хабарів. Ну, самі подивіться: місячна премія дільничного за гарну роботу від держави, це коли поменшало заяв про злочини, тільки двісті гривень, а сума хабарів, коли Василя не було, разом із харчами в середньому перевищувала п’ять тисяч за місяць! Тобто більше, ніж три міліцейські зарплати. Отака невесела дільнична арифметика, а казати прямо, то самі лише збитки від того Василя. Тому в справі між Василем та директором, ясна річ, дільничний був на боці директора.
Тільки надійшов дзвоник від Семена Адамовича за вкрадені дроти, дільничний вже був у Лозовому Яру. Ні-ні, директор молокозаводу не повідомив капітану про свої підступні плани, просто міліцейський нюх «бачив» ситуацію, як Нострадамус майбутнє. А дізнавшись про те, що голова сільради заборонив Василю втручатися в цю справу, то одразу приїхав до директора. Бо враз змикитив: як на цьому заробити.
От, дивіться та вчіться, як справи роблять професіонали.
– Здоров, бізнесмене, – привітався дільничний.
– Здоров, гроза мафії, яким вітром? – відірвавшись від комп’ютера, відповів директор.
– Та так, був поруч. В Лозовому дроти покрали. Протокол складав, але марна справа.
– Чому? – здивувався директор.
– Голова попередив Василя, щоб той в справу не втручався.
– Ну, попередив і попередив, мені яке діло? – засмутився директор.
– Та я знаю, що ніякого, тільки мені задній міст потрібно на УАЗик. Виє, собака, так, що сили нема слухати.
Директор, роздумуючи, бубонів пальцями по столу. Звістка того стоїла, бо порядність та обачливість сільського голови змарнувала його попередні плани.
– Добре, у вівторок під’їдь до військової частини. Ось тобі телефон одного прапорщика, він все зробить. А зараз іди.
Дільничний взяв папірець з телефоном і, не кажучи ані слова, пішов. Директор ще трохи посидів, поміркував, а потім взяв слухавку і набрав номер.
– Алло, Гребля! Ти ще не поїхав? Швидко до мене.
Який наказ директор дав своєму підлеглому не скажу. Але відтепер події розгортались набагато швидше.
Поки хлопці готували та прибирали колишнє колгоспне футбольне поле, Василь поїхав у Прилуки, купив дві сітки на ворота, десяток м’ячів та двадцять комплектів форми. Роботи на благоустрої поля вистачило всім. Хтось бур’ян косив, хтось прибирав коров’ячий послід, адже поле перетворилось на пасовисько, хтось накопав світлої глини та розмальовував майданчик. Допомогли і деякі батьки дітей. Поки Іван з Петром робили одні ворота, брати Свирид та Микола Морозенки зробили інші. З появою футбольної команди спортивні пристрасті знов завітали до села. Усюди тільки й розмов про гру з Миколаївкою. Перше тренування відбулось в понеділок увечері. Тренувались, поки не стемніло, потім хлопці, вкрай втомлені, але щасливі, розійшлися по хатах.
Прийшов додому і Василь. Окрім громадських та виробничих, у нього були ще особисті справи. Я вже казав, що за Ляховою криницею свого часу наглядали і дід Василя, і його батько. Це не було якимсь громадським обов’язком, ні, просто у чесних та простих людей є потреба робити благородні вчинки. Тобто людина за власним бажанням, не сподіваючись на якийсь зиск чи подяку, робить щось добре, світле, потрібне, а після дивиться на свою роботу та посміхається від задоволення.
Невже не зустрічали таких? То ви їх не помічали, а ці люди є скрізь, їх багато, бо потреба в доброчинності іде від самого Бога, і треба багато зусиль, щоб її задушити. А головне - не треба її душити, дайте їй волю, і ви побачите, як розквітне ваша душа, як вона заспокоїться, як наповниться чистою позитивною енергією.
І робити це зовсім неважко. Наприклад, їдете по дорозі, бачите, хтось просить допомоги – зупиніться, спитайте, може, й допоможете. Випав сніг на дворі – вийдіть, допоможіть двірнику його почистити. У вас ремонт в квартирі, а вхідні двері в під’їзді старі та пошарпані? Пофарбуйте їх за свій кошт. Перегоріла лампочка? Поміняйте. Важко? Ні. Але кожного разу, як будете йти додому, вам буде приємно від своєї роботи.
Коротко кажучи, той будматеріал, який привіз дачник Дмитро Іванович, призначався для ремонту Ляхової криниці. Василь на це діло нікого не кликав, бо вважав його особистим. Ескіз зовнішнього вигляду він намалював одразу, як почав креслити свої майбутні приміщення в гаражах, але нікому не показував, хотів зробити сюрприз. Ще в серпні відкачав воду з криниці, почистив її. Витягнув не тільки залізо, сміття та мотлох, але й старий мул, що накопичувався десятиріччями, а на дно насипав чистого річкового піску. Тобто користуватись криницею можна було і зараз, але Василь хотів зробити гарне оздоблення, поставити поруч із криницею стіл з лавами. Щоб ті, хто ходив по воду, могли посидіти, потеревенити про справи, відпочити. Тобто повернути часи, коли господині ходили не тільки по воду, але і поспілкуватися. Та й молодь, щоб увечері не сиділа абияк, а культурно, на лаві, за столом, може, і смітити не будуть.
Плани, плани, плани … але ніяк до криниці не доходили руки. І от, нарешті, в понеділок після тренування Василь вімкнув лампу над батьковим теслярським верстатом і почав стругати перші дошки для лави та столу. На вогник, як годиться, завітали сусіди. Дід Михайло та дачник Дмитро Іванович. У Дмитра Івановича скінчилась відпустка. Це був останній вечір в селі, завтра вже на роботу. А дід Михайло, як зазвичай, випив пива під магазином і йшов додому. Поки Василь працював, сусіди теревенили за своє.
– От воно, Дмитре, і виходить, – дід Михайло звернувся до дачника, – що одна хата у тебе в місті, а інша в селі, а у мене тільки одна – в селі. То де ж, я питаю тебе, справедливість?
– Вы так рассуждаете, будто я пришел и отобрал у вас другу хату, – здивувався Дмитро Михайлович. – Я за свои деньги купил старый, никому не нужный дом, отремонтировал его, благоустроил, обложил кирпичом, провел газ, посадил рядом сад, и все это своими руками. А теперь вы мне задаете вопрос «Где справедливость?» Да, слава Богу, что теперь можно зарабатывать, сколько можешь.
– Я все життя працював у колгоспі, всі молоді літа віддав державі, і що я маю? Стареньку хату, невеличку пенсію та пасіку, яка мене годує, – не відступав дід, розпалюючи свою самокрутку.
Василь закінчив стругати одну дошку, взяв іншу. В розмову поки не втручався.
– А кто приватизировал восемь гектаров пахотного чернозема с бабой на двоих? Это тебе не хухрымухры! Нам, горожанам, таких подарков государство не делало. И нечего нас винить в своих бедах, – пішов у наступ дачник.
Але дід зробив вигляд, що «куля» дачника пролетіла поруч, і як досвідчений маніпулятор, перескочив на іншу тему.
– Не знаю, всі ви там, у місті, весь час щось вигадуєте, і від цього стає все гірше і гірше. Навіщо розламали колгоспи? Кому вони заважали? Га?
Проти брудної маніпуляції Дмитро Михайлович був безсилий.
– Вот софист проклятый! Василь, хоть ты ему объясни!
Розмова була цікава, а тому Василь із задоволенням прийняв запрошення.
– Розумієте, діду, все навкруги відбувається за певних об’єктивних та суб’єктивних обставин. Я кілька років був у Ростовській губернії та Краснодарському краї. Так там багато колгоспів залишилось і навіть непогано працюють. Спитаєте, чому?
Всі чекали, коли Василь почне відповідати на своє риторичне питання. Але Василь не поспішав, спочатку почистив від стружки рубанка, потім поклав його на верстак, взяв дошку, оглянув її з різних боків, поклав поруч із рубанком і тільки потім продовжив.
– Ну, суб’єктивних обставин я торкатись поки не буду, а щодо іншого, то так історично склалось, що росіяни усе життя жили сільськогосподарськими спільнотами, а ми, серед своїх степів, хуторами. І як пише історик Ключевський…
– А де ж ти його читав? Ти ж, окрім сільської школи, ніде і не вчився, – не втримався дід, бо дуже кортіло йому вставити щось своє.
[justify]– Так, був час, коли я вчився і працював за сумісництвом , – трохи із сумом згадав Василь. – Хазяїн, у якого я в полоні був у Чечні, колись МГУ закінчив та був партійним діячем у своєму районі. Ще той бандюга! Так от, з радянських часів залишилась у нього гарна бібліотека. Крім мене, книжками ніхто не цікавився, от він і дозволяв мені іноді їх брати, у вільний час… Так от, щодо колгоспів. Росіяни жили серед лісів і гуртом їм було легше корчувати дерева, полювати, запасати на довгу зиму харчі. В Україні ж багато степів та лісостепів, тому люди звикли