– Синку, що ж тепер буде? Цей Грицай все одно на тебе покаже. А як сам не здогадається, то знайдуться «добрі люди», підкажуть, що треба сказати. Тікай, синку!
– Ні, мамо, досить, набігався. Нікуди я тікати не буду. Чи все буде по-моєму, чи зовсім ніяк не буде. Серйозні справи наполовину не роблять.
Василь знов опинився там де він був десять років тому. Є така теорія, що людина під час свого життя має пройти певну кількість випробувань. Ясна річ, що сильнішій людині дістається більше, а слабкій менше. Інша справа, коли людина уникає робити складний вибір. Тоді її, провівши по колу життя, знов і знов будуть занурювати в ту саму ситуацію, поки вона її не пройде. Це лише теорія, в яку можна вірити чи ні, але як є у вас знайомі, які весь час уникали труднощів та перекладали на інших свої проблеми, згадайте, яке жалюгідне їхнє життя! Тобто життя без боротьби і перемог, що їжа без солі – їсти можна, але задоволення ніякого.
Складні обставини – це не образа Господа на вас, це можливість перейти на другий, більш високий енергетичний ступінь вашого життя. Згадайте молодих хлопців. Якими вони йдуть в армію і які повертаються? Я маю на увазі загальну тенденцію, а не окремі випадки. Хоча є й інша теорія. Дехто думає, що труднощами небо коригує наше життя. В тому сенсі, що коли людина ухиляється від свого призначення, то перешкодами та бідами її направляють в потрібний бік. Теорії, як бачите різні, тож вибирайте яка вам більше до смаку.
Про всяк випадок, наступного дня Василь оформив усі довіреності на Петра. Хай там що, а підприємство має працювати і розвиватись. І ще одна термінова справа: вкрай важливо закінчити оздоблення Ляхової криниці. Окрім нього це ніхто не зробить.
У вівторок Василь чекав команду на футбольному полі. Тренування призначене на сьому ранку. Було вже чверть на восьму. Нарешті з’явився Кіт. Він ледь йшов, всі очі заплакані. Василь грався із м’ячем. Інші м’ячі і сітки лежали біля штанги. Василь набивав м’яч на нозі, перекидав на голову, потім знов на ногу, не даючи тому торкнутись землі. Які б сумніви не драли його душу, а зараз він був командиром, до якого підходив підлеглий.
– Доброго здоров’я, пане Василю, – Кіт теж, незважаючи на свій вигляд, вирішив дотримуватись субординації.
– Вітаю. Ти один?
Питання хоч і риторичне, але неминуче в такій ситуації.
– Так… Більше нікого не буде. Романа та інших закрили по хатах та суворо заборонили сюди йти. Мене теж, але я вистрибнув у вікно.
Нічого не вдієш, в усі часи люди однакові. Коли хтось перемагає, вони хочуть бути поруч, щоб вкласти і свою частку в перемогу. А коли армія відступає, її починають кидати. Це закон життя й ображатись на людей не треба.
– Ясно..., – Василь миттєво опанував ситуацію, - Збери м’ячі та повертайся додому.
– А як же ви, пане командире? Я не можу залишити вас самого.
Василь посміхнувся. Цей хлопчина все більше нагадував його самого в дитинстві.
– По-перше, я не сам, в разі чого за мене лишається пан Петро. По-друге, гра з Миколаївкою повинна відбутись за будь-яких умов, і ви, пан Очеретяний Кіт, за це відповідаєте особисто. Повторити наказ!
– Гра з Миколаївкою повинна відбутися, я особисто за це відповідаю. Зараз треба зібрати м’ячі та йти додому, – вже твердішим голосом відповів Кіт.
– Виконуйте наказ!
– Є виконувати наказ!
Кіт підійшов до воріт та почав складати м’ячі й сітки докупи.
– Не ображайся, – менш офіційно звернувся до Кота Василь, – просто, коли важко, дисципліна – це єдине, що може врятувати справу. А мені… мені треба дещо закінчити.
Василь не сказав, що саме треба закінчити, а розвернувся і пішов додому. Скільки часу в нього залишилось, він не знав, тому гаяти його більше не збирався. Удома він поклав на візок все необхідне і рушив до криниці.
Спочатку Василь зробив невеличкий фундамент навколо бетонного круга, а поки той застигав, заколотив труби в землю, які потім понакривав лавами і столом. Потім обклав бетонний круг червоною красивою цеглою, з якої теж стирчали чотири дюймові труби. Дві з одного боку і дві з іншого. На них Василь вирішив закріпити дах і корбу з ланцюгом для відра.
Провозився аж до пізньої ночі. А наступного дня - знов до криниці. Треба поспішати. Дах для криниці Василь зробив із зеленої металочерепиці, яка дуже пасувала до червоної цегли. Але на даху не зупинився і ще зробив красиву ляду. Тепер ніяке сміття саме по собі у воду не попаде. Єдиним помічником Василю був кіт Рижик. Ну, не те, щоб помічником, бо він весь час лежав на дорозі і його треба було обходити, а так – співрозмовником.
Годинника Василь не брав, а час спливав досить швидко. Нервове та фізичне навантаження останніх днів давалось взнаки. Нерегулярна їжа, перевтома призвели до того, що відкрилася стара болячка – виразка шлунка. Василь і забув, коли востаннє був цей біль. А от сьогодні вже кілька разів пекуча хвиля зсередини то насувалась, то відступала. «Треба швидше закінчувати», – підганяв сам себе Василь.
Несподівано на дорозі біля криниці з’явилась Наталка. Василь вже багато разів бачив свою доньку. Навіть тихенько, через тітку Катерину, передавав Наталці то цукерки, то якусь іграшку. Спочатку, побачивши у доньки щось нове, Олена спалахувала, але Катерина запевняла, що це вона купила дитині іграшку. Ясна річ, Олена не вірила, але й боротися проти всіх вона теж не могла. А коли тиждень тому побачила у Наталки маленьке електричне фортепіано на батарейках, на якому донька швидко навчилась грати «Жили у бабуси два веселых гуся», навіть посміхнулась.
Так народна дипломатія, започаткована двома бабусями, почала діяти.
Помітивши Василя, Наталка наблизилась до криниці. Як вона сюди потрапила? А так, гралась і не помітила, що пішла далеко від хати. На селі загубитись дуже важко, всі тебе знають, а як щось, то й додому відведуть. Тому діти тут почуваються в повній безпеці.
– Привіт, – привіталась дівчина, – а чого ти тут робиш?
Наталка підійшла ближче і стала роздивлятися. Василю було приємно, що першою його роботу побачила донька.
– О! Здоров, Наталко! Хіба не бачиш? Криницю майструю.
– Навіщо?
– Ну, як тобі сказати, – Василь почухав потилицю, – це дуже стара криниця, їй більше ста років. Копав її ще мій прадід, дід з батьком міняли дерево на бетонні круги. А тепер моя черга відновити криницю. Тут найкраща вода на все село. Та що там село, на весь район. Ти колись пила з неї воду?
– Ні. Мама казала, що тут багато сміття, і пити таку воду не можна. А ще вона казала, щоб я тут не гуляла, бо впаду в криницю і ніхто мене не врятує.
Василь показав, як працює ляда.
– Бачиш? Тепер сюди ніхто не впаде.
А потім нахилився і тихо промовив:
– Хочеш, я тобі секрет розповім?
– Так! – Наталка була задоволена, що з нею розмовляють, як із дорослою.
– З добрими людьми, які п’ють звідси воду, криниця розмовляє. Про це знаю тільки я і твоя мати. Хочеш спробувати? А ще можеш бажання загадати. Не бійся, я давно почистив криницю. Вода зараз чиста та прозора.
– Давай, - зацікавилась дівчина.
Василь зачепив кухлем води з відра та дав Наталці.
– Добра вода, холодна… навіть трохи солодка, – Наталка зробила ще два ковтки, а потім несподівано запропонувала: – А можна тобі допомогти?
– Авжеж, – зрадів Василь, – я помічникам радий.
Про таке він навіть не мріяв! Василь пошарудів у візку, дістав склянку, налив фарбу, відшукав пензлик і все це дав Наталці.
– Ось тобі синя фарба, пензлик. Треба пофарбувати всі ніжки стола та лав. Вмієш?
– Як баба піч мазала, я їй своїм віхтем допомагала.
– То ти досвідчена майстриня! – підбадьорив Василь. – Ми вдвох швидко впораємось.
Наталка, задоволена, що її взяли у важливу справу, з радістю вхопила склянку і почала мазати труби під столом. В цей час Василь знов вхопився за живіт, біль із середини знов дав про себе знати. Біль швидко наростав. Василь, майже непритомний, присів на землю. Як він не одвертався, Наталка все одно побачила.
– Що з тобою?
– Так… Щось недобре мені… – ледь прошепотів Василь. – Мабуть, трохи втомився… Ноги не тримають.
– То відпочинь. Я сама попрацюю.
Проста щира порада дитини виявилась досить доречною. В кількох метрах від криниці стояла копичка бур’яну, який Василь викосив ще в перший день роботи. Василь заповз за копичку ховаючись, щоб дитина не бачила його страждань, і скрутився. Хвиля сильного болю як швидко прийшла, так і пішла, але забрала останні сили. Василь і сам не відчув, як заснув. Його організм просто виключився, наче спрацював якийсь запобіжник.
В цей час у пошуках дитини до криниці вийшла Олена. Вона оббігла вулиці, що прилягали до їхнього кутка, бо був час обідати. Побачивши здалеку дівчину, Олена виломила хворостину і надала собі суворішого вигляду.
– А! Он де ти, неслухняне дівчисько, – ще здалеку викрикувала Олена.
Однак Наталка не злякалась, навіть робила вигляд, що взагалі її не помічає матір. Звісно, дівчина її помітила, але робота, яку їй доручив Василь, була важливіша за мамині суворощі.
Це неприємно вразило, але оздоблення криниці на мить відволікло увагу Олени від доньки. Негативний психологічний кут, під яким Олена прийшла сюди, автоматично діяв і далі.
– Я тебе скрізь шукаю, а ти ось де! Я ж заборонила тут гуляти!
Наталка спокійно і зосереджено продовжувала вимальовувати кожний стовпчик. Дитина добре відчувала, що робота, наче броня, захищає її від гніву матері.
– Я тепер в криницю не впаду. Бач, яку ляду тут батько зробив.
Від новини про «батька» Олена сторопіла та не знала, що й казати. Але Наталка спокійно показала, як працює нова ляда над криницею.
– Хто? Хто? – нарешті промовила Олена. – Який ще батько?
[justify]– Хіба ти не знаєш? Василь. Ми тут удвох працюємо. – Наталка знов узяла пензлик та склянку і продовжила малювати. – Він назвав мене своєю помічницею, я тепер