– Молодец, казак! – вигукнув дачник, зрадівши такій ґрунтовній допомозі, – в тюрьме и то времени не терял!
– Я до чого веду, – продовжував Василь, – так історично склалось, що ми, українці, не маємо тяги до спільної праці, і тому наші колгоспи першими розвалились, а російські подекуди ще залишились. І є ще одна поважна причина: до нас нарешті завітав технічний прогрес.
– А це що за лихо по нашу душу? – запитав дід.
Василь ще раз подивився на постругані дошки, порахував та вирішив, що їх буде досить.
– Щоб довго не пояснювати, наведу приклад. Фермер із десятьма робітниками і на тій самій техніці обробляє майже половину нашої колишньої колгоспної землі. Тобто, помінявши тільки фінансово-організаційну систему, його виробничі показники виросли більше, ніж уп’ятеро. А що буде, коли він купить сучасну техніку?
– Це, зрозуміло, – не відступав дід, – а що ж іншим робити? Чи вашій революції потрібно, щоб я жив у злиднях?
– Вы еще хорошо отделались, в Америке разорившиеся фермеры кончали жизнь самоубийством, – зауважив дачник.
– От дурні, в них городів не було чи картоплі? – здивувався дід.
– Не треба плутати, – зауважив Василь, – там були трохи інші обставини. Застава землі у банк та інше, нам до цього далеко.
Від такої змістовної допомоги Дмитро Іванович ще більш повеселішав.
– Ну, что понял, чем дед бабку донял?
Але дід Михайло не думав відступати.
– Так селянам що робити? У місто їхати?
– А це кожен сам собі вирішує, – посміхнувся Василь, – хто хоче працювати, той знайде собі роботу.
Усмішка Василя не залишилась непоміченою.
– О! Івановичу, диви, як очі заблищали! Мабуть, чогось вже вигадав? – дід так зрадів, що закашлявся.
– Что, Вась, неужели есть план развития?
– Так, плани є, і багато, але я поки що говорити не хочу. Бо знаєте як, розпатякаєш, а потім…
В цей час до паркану підійшла сусідка Макарівна. Побачивши Василя, вона гукнула:
– Василь!
– Добривечір, Макарівно. Ви до матері? Проходьте, вона у хаті.
– Ні, я до тебе.
Макарівна не схотіла заходити та чекала на Василя за парканом. Василь вийшов до сусідки. Дід Михайло і Дмитро Іванович залишились самі. Але розмова із сусідкою вийшла коротка. Вже за хвилину Василь зайшов у двір. Він ледь стримував роздратування.
– Ач, чого вигадала!
– Что случилось? – спитав Дмитро Іванович.
–Та… Макарівна з чоловіком хочуть торгову точку відкрити. Прийшла питати мого дозволу. Я кажу, такий дозвіл Семен Адамович дає, а вона про своє товкмачить.
Василь почав складати дошки та інструмент в сарай.
– Вась, зря ты кипятишься. Люди тянутся к тебе. Это ж хорошо.
Макарівна нерішуче стояла за парканом. В цей час з хати вийшла Оксана.
– Шановне товариство, а як ви до того, щоб повечеряти? Василь, закінчуй роботу.
– Добре, нагадала, мене ж стара чекає на вечерю, – згадав дід.
– Спасибо, Оксана Петровна, за приглашение, но и мне, пожалуй, пора.
Як не розтягував задоволення Дмитро Іванович, а час було їхати додому. Старенька «Волга» давно чекала за парканом. Там, у місті, він буде дуже сумувати за селом, за сусідами, за своїм садком, і як не дивно, а й за дідом Михайлом теж.
Несподівано на дорозі виросла постать Семена Адамовича. Він швидко і, як здалось Дмитру Михайловичу, дуже рішуче крокував до Василя. Невже щось сталось? Дачник затримався. Дійсно, коли Семен Адамович підійшов ближче, всі побачили вкрай роздратовану людину, яка майже нічого не помічає. Побачивши Василя, він зайшов на подвір’я.
– Ну, Василь, ну, Василь! Я тобі цього ніколи не пробачу! – У Семен Адамовича наче кипіло зсередини.
– Що сталось? – Василь намагався говорити якомога спокійніше.
– Що сталось?! А хіба ти сам не знаєш? – продовжував нападати Семен Адамович. Він сів на лаву і від розпачу охопив голову руками. – Я-то думав, ти став порядною людиною, а ти… Ти став ще гіршим, ніж був.
Присутні зніяковіли, бо в такому розпачі голову сільради ще не бачили. Всі чекали, що буде далі.
– Тут тобі не війна! – продовжував голова. – Тут мирне село! І які б погані люди не були, нікого вбивати не можна! Розумієш, людей вбивати не можна! А я, дурень, тобі повірив, думав, ось – надія всього села. А Василь Шибко поїхав з села хуліганом, а приїхав бандитом.
Всі подивились на Василя. Той хоч трохи і зблід, але все одно продовжував говорити спокійно.
– Ваша сила говорити, що забажаєте, але я дійсно не розумію, що сталось і кого вбили.
Непідробний спокій Василя говорив на його користь.
– Дійсно не знаєш? А де твоя куля, що висіла на шиї? – спитав Семен Адамович.
Всі, хто стояв на подвір’ї, подивились на шию Василя. Там, де завжди висіла куля, якою він колись був поранений, було порожньо. Василь помацав шию.
– Десь загубив, але не пам’ятаю де.
– А оце бачив?!
Голова витяг із кишені кулю з розірваним ланцюжком і показав усім присутнім.
– Я знайшов її у кабіні трактора, в якому Панько з Грицаєм перекинулись вчора вночі у яр. Хлопців знайшли тільки сьогодні. Панько вже був мертвим, а непритомного Григорія відвезли в лікарню. Ця аварія – твоїх рук справа?
– Вчора я дійсно бачив, як їхній трактор із причепом їхав лугом в напрямку траси. Але я до аварії не маю жодного відношення. Ці бовдури просто допиячились. Тут кругом яруги, і колись це мало статися.
– А куля? Як вона потрапила в кабіну трактора? Всі знають, що ви з Паньком вороги?
– За кулю… – Василь став напружено думати. – Так, дійсно, я був у кабіні їхнього трактора. Це було позавчора, в той день, коли ви розповіли мені про дроти. Увечері Роман Колоклуб доповів, що у баби Олени, Олени Чорнодід, зникла коза Лютина. Потім Кіт приніс звістку, що Панько з компанією гуляють на копанці. Я туди. Трохи пошарудів по кущах, знайшов і голову, і ратиці від кози.
Про це Василь не брехав, саме так і було. Зв'язаний обіцянкою не втручатись у справу з дротами, Василь не знаходив собі місця. Все думав, як йому обійти цю обіцянку. Аж ось після чергового об’їзду села Роман Колоклуб доповів, що у Олени Чорнодід зникла коза. Одна з двох, які були годувальницями старої пенсіонерки. Тримати корову старенькій було важко, от онук, що жив у Василькові, і привіз бабусі двох козенят особливої породи. Молока кози давали більше чотирьох літрів кожна, і цього було достатньо, навіть залишалось на продаж.
Через деякий час інший дозорний Кіт доповів, що Панько з компанією гуляють на копанці. Гуляють добре, із музикою, але без дівчат. Василь одразу туди. Купа пустих пляшок росла на очах, а на вогні смажилось м'ясо. Свіжа голова та ратиці від кози були наспіх прикопані в кущах. Василь вхопив козячу голову і кинувся на компанію.
Біля вогнища сиділи троє: Панько, Кибіт та Серпанюк. Грицай рубав дрова. Він перший і побачив Василя.
– Атас, хлопці, Василь! – гукнув Грицай і кинувся бігти.
Усі, наче пацюки, кинулись в різні боки. Серпанюк і Кибіт, незважаючи на холодну воду, пірнули в копанку та попливли на інший берег. Панько побіг до трактора, який стояв неподалік. Василь жбурнув голову кози в Грицая, та попав у саму потилицю. Грицай впав. Панька він нагнав біля самого трактора, поклав на землю і почав шматувати обома руками.
– Я ж казав, падлюка, ще раз скривдиш стару бабу – і тобі не жити.
– Це не я, це Кибіт, я навіть не знав, де він ту козу взяв! – виправдовувався Панько.
В цей час підвівся Грицай. Побачивши в руці сокиру, про яку він забув, він рушив на Василя. Боковим зором Василь помітив загрозу. Сутичка була миттєвою. Сокира відлетіла в копанку, а після прямого удару в щелепу Гриць знов опинився на землі. Але пауза дозволила Паньку заскочити у трактор і завести його. Василь кинувся до Панька в кабіну трактора і почав бити ще сильніше. Очунявшись, Гриць знов кинувся на допомогу товаришу і почав хапати Василя за ноги. На мить Василь відвернув увагу від Панька, але тому вистачило часу підтягнути під себе ногу, вперти її в груди Василю і з усієї сили виштовхнути супротивника з кабіни трактора. Падаючи на землю, Василь трохи забив спину, а тому не одразу підвівся. Панько, не гаючи часу, рвонув уперед. Грицай ледь встиг на підніжку. Ось так, нічого не прикрашаючи, і розповів Василь про коротку сутичку біля копанки.
В усіх, хто слухав, не виникло жодного сумніву: Василь говорив правду.
– Це, мабуть, єдина можливість, коли куля могла потрапити в кабіну трактора. Мені більше нема чого казати, – додав наостанок Василь.
– Адамович, не гарячкуй, – нарешті промовив дід Михайло, – я сьогодні під магазином чув, що у Олени Чорнодід пропала коза… А хлопці дійсно добре пиячили.
Розповідь Василя та її часткове підтвердження дідом Михайлом трохи заспокоїли Семена Адамовича. Він дістав цигарку, запалив її і почав розмірковувати. Усі інші напружено чекали.
– Дільничний зі слідчим приїздили, оглядали місце, але я там був перший, – кілька разів затягнувшись цигаркою, голова остаточно заспокоївся і вирішив, що робити далі. – Я їм про кулю поки нічого не казав. Вирішив спочатку з тобою поговорити, – голова дивився на Василя. – Зробимо так: куля поки що побуде в мене. Гриша прийде до тями, розповість мені все, як було. Як ти не винний, віддам кулю тобі, а як збрехав, то слідчому… До речі, ти мав рацію, в причепі трактора були крадені дроти. Мабуть, вони хотіли об’їхати село та через поле виїхати на трасу… Ось такі в нас з тобою будуть справи, Василь. Прощавай.
[justify] План дій, який тільки-но склав голова, трохи його заспокоїв. Він кинув недопалок, затер його ногою та пішов із двору. Дід Михайло і Дмитро Іванович теж не затримались. Макарівна, яка весь час стояла біля паркану і все чула, побігла розносити новину. Василь і Оксана присіли на лаву. Деякий час сиділи