Гнів знов повернувся до Олени.
– Це Василь казав, що він твій батько?
– Ні, мені криниця сказала. Я з неї водички попила, от вона мені і сказала.
Щира відповідь доньки вразила матір.
– Криниця? А може, баба чи сам Василь? – вже з усмішкою спитала Олена. – А ще що казала криниця?
– А, от і казала! Багато чого казала. Але як ти така сердита, я нічого тобі не розповім.
Олена озирнулась навкруги.
– А де ж сам Василь?
– Йому зле стало. Мабуть, втомився, пішов до копички відпочити.
Олена підійшла до копички. Василь, зморений працею і хворобою, міцно спав. На мить їй стало жаль Василя. За жалем ворухнулись й інші почуття. Щоб приборкати цю небажану хвилю, Олена рішуче повернулась до доньки.
– Так, швидше клади пензлика та пішли додому.
– Ні–і! – так само рішуче відповіла Наталка. – Мені треба закінчити роботу, я обіцяла! Поки не замалюю всі стовпчики, нікуди не піду. А ти, як поспішаєш, то іди.
– Що?
– Не піду!
Наталка навіть тупнула ногою. Вражена поведінкою доньки Олена тільки посміхнулася. Ач, яка! Не встигла дізналась, хто її батько, а вже така рішуча, така смілива, така захищена! А може, все набагато простіше? Дитина подорослішала і почала самостверджуватись. Як би там не було, а нічого поганого в роботі нема, хай працює.
– Та малюй, малюй вже свого стовпчика, – пом’якшала Олена і присіла на іншому боці лави.
Тільки-но Олена замислилась, що їй робити далі, як на стежці з’явилась Оксана. Не те, щоб Олена уникала зустрічі з мамою Василя, але і не шукала.
– Добридень, дівчата, – привіталась Оксана і подивилась на криницю, – ой, красиво! Василя мого не бачили?
– Добридень, Оксана Петрівно, – відповіла Олена. – Відпочиває там, за копичкою.
Оксана присіла навпроти Олени.
– А це ми вдвох з Василем робили, – похвалилася Наталка, продовжуючи свою роботу.
– Які ж ви молодці! – підбадьорила Оксана Наталку. – Тепер всі люди будуть вам дякувати. А я робітникам пиріжечків принесла. Пригощайтесь… Василь бідолашний, раніше хоч їсти та спати додому приходив. А тепер і на це часу нема … от я і принесла йому пиріжечків та молока. Пригощайтесь, тут багато, усім вистачить.
Зголодніла Наталка вхопила пиріжка і з задоволенням почала їсти.
– Це з сиром? – спитала дівчина.
– Так, із сиром, а ще є з капустою, і з яблуком, які хоч, вибирай. – Дивлячись, як онучка їсть її пиріжки, баба аж засвітилася від задоволення. – А хочеш, я тобі молочка наллю?
– Ні, нема коли, роботи багато.
– Ну, вилитий … – Оксана закрила долонею рота, щоб не бовкнути ім’я сина. – Вибач.
– Нічого, – байдуже кинула Олена. – Наталка вже все знає.
Оксана, не вірячи своєму щастю, тільки кивала головою. Так, життя не зупиниш і шило в мішку не сховаєш.
– Невже Василь за колишнє взявся? – спитала Олена.
– Та де там! Такий бізнесмен став! У банку кредит взяв, під плотню та заготконтору. У фермера автобуса викупив, зараз на ремонті. Хіба не чула?
– Та чула. І не тільки про це.
– Ти про Панька?
– Про нього.
– Завжди так було. Погана новина біжить швидше за добру… Бог усім нам суддя.
Але на деякий час залишимо цих жінок, хай, нарешті, спокійно з’ясують свої стосунки. Тим більше, що на другому кінці села саме в цю мить відбувались не менш цікаві події.
По дорозі з Прилук до села прямував міліцейський УАЗик. За кермом сидів дільничний, поруч на пасажирському сидінні – голова сільради Семен Адамович, а позаду сержант з автоматом. Голова був у вкрай пригніченому стані, а дільничний, навпаки, у піднесеному, бо йому зранку поставили новий задній міст на машину. І взагалі, все складалось так, як він і планував. Сержант дрімав.
– Досить тобі сумувати, – звернувся дільничний до Семена Адамовича, – вже нічого не вдієш. Закінчу цю справу – і на рибалку. У мене на Дніпрі підгодоване місце, лящ клює, тільки встигай. Посидимо, ушиці зваримо, зап’ємо її, як належить?
– Ні, дякую, – відповів голова.
– Ну, як знаєш.
УАЗик під’їхав до повороту на село. За поворотом стояв молоковоз. УАЗик зупинився. Водій молоковоза був давній знайомий дільничного.
– Володю, здоров, – привітався дільничний, – чого загораєш?
– Вітаю владу, – відповів водій, – та от… чекаю, може, Василь чи хтось з його хлопців з’являться.
– Навіщо? – здивувався дільничний, а потім згадав. – А, так, чув я за вашу біду. Добре, я зараз в село, когось пришлю.
– Скажи їм, у мене нова накладна, – попросив водій, – тепер закупка – гривня за літр.
– Добре, – кивнув дільничний.
– Чекаю.
Через кілька метрів УАЗ дільничного наздогнав Макарівну, яка йшла із траси додому. За плечима жінки були два зв’язаних між собою клумаки.
– Підкинемо до сільради? – запропонував Семен Адамович.
Дійсно, в селі було таке правило: якщо є місце в машині, то той, хто їхав до центру села, підбирав по дорозі односельців. І тільки дачники цього ніколи не робили. УАЗик зупинився. З вікна визирнув Семен Адамович.
– Сідай, Макарівно, до сільради підкинемо.
– От, дякую вам, добрі люди! – зраділа Макарівна і полізла на заднє сидіння до сержанта. – Доброго здоров’я. До дочки в Київ їздила. Туди повні сумки перла, у місті скупилася, та назад повні сумки.
Побачивши поряд озброєного автоматом сержанта, теревенити язиком більше не стала. Тим часом УАЗик під’їхав до оселі Красивого. Микола сидів на лаві.
– Здоров, діду! – Привітався дільничний. – Василя Шибка не бачив? Чи може знаєш, де його шукати?
– А навіщо вам Василь? – напружено спитав Красивий, побачивши озброєного сержанта.
– Та так, треба.
– Василя нема, а хлопці його тут. Хочете подивитись, що ми наробили?.. Заходьте, – запросив Красивий Семена Адамовича і дільничного до себе.
Після деяких вагань дільничний виліз з машини. Цікаво чого вони тут намурували. Семен Адамович теж пішов. Гостей зустріла Гера, собака Красивого, і одразу притулилась до голови.
– Пам’ятає,– пояснив дільничному Семен Адамович, - колись була моїм щеням,
Гості вийшли до новозбудованого столярного цеху.
– Ну, показуй, Миколо, чого ви тут набудували, – голова намагався не виказувати свій поганий настрій.
– Ого! – здивувався дільничний.
Те, що він побачив, було вражаючим. До великого цегляного сараю хлопці прибудували тимчасовий навіс. Середина стіни сараю була розібрана і в неї вмонтовано стіл подачі стовбурів. У кінці столу на міцному фундаменті змонтована пилорама. Петро за допомогою кран-балки поклав на стіл подачі деревини великий стовбур. Іван затиснув його у подавальний пристрій та увімкнув пилораму. Заверещали пили, і стовбур за хвилину розійшовся на дошки. Коли дошки вийшли з іншого боку пилорами, вона автоматично відключилася.
– Молодці, – посміхнувся голова.
– Орли, – додав Красивий.
Коли голова та Красивий повернулись до УАЗика, Макарівни вже не було, мабуть, поспішала та вирішила не чекати. Хвилин через п’ять підійшов дільничний, і машина рушила далі.
– Ну, як, – спитав Семен Адамович, – з хлопцями все вирішив?
– Так, сказав про нову ціну, думаю, проблем не буде.
А тепер ми знов повернемось до Ляхової криниці.
– Навіть уявити не можу, що з ним сталось. Бідолашний! – Оксана дивилась, як спав її син. – І в дитинстві він ніколи вдень не спав. Забіжить у двір: «Мамо, дай поїсти». Я йому і сала, і яєчок, і сметанки. Він похапцем щось у рот кине, схопить край хліба за пазуху, і знов побіг.
Олена із сумом хитала головою. Їй здавалось, енергії Василя не було краю. Скільки вона його знала, стільки він кудись біг, поспішав, щось вигадував. А ось тепер лежить непритомний. З іншого краю дороги, не з того, з якого прийшли Наталка та Оксана, а з протилежного, з’явились дві жіночі постаті. Це Ганна і Макарівна. Жінки жваво про щось балакали. Через деякий час вони порівнялись з криницею.
– Диви, Макарівна, – надто голосно сказала Ганна, щоб жінки на лаві її почули, – сидять, наче пташечки, гомонять про своє.
– Еге ж, мабуть, і не знають нічого, – піддакнула Макарівна та хитро подивилась на Оксану.
Але Оксана і Олена нічого не відповіли. Тільки Наталка припинила малювати і подивилась на радісно збуджених сусідок.
– Оксано! Чого ти тут розсілася? – Ганна звернулась до Василевої матері. – Дільничний з Адамовичем твого Василя по всьому селу шукають, а з ними хлопець з автоматом. Адамович, кажуть, злий, як чорт.
– Біжи швиденько додому, – додала Макарівна, – вони до вас поїхали.
– Може, наостанок побачиш свого сина. – Ганна навіть не ховала своєї радості від арешту Василя.
– Тітко Ганно, як вам не соромно! – не втрималась Олена і стала на захист Оксани. – Хіба так можна!
Але вгамувати розлючену Ганну було неможливо.
– А ти ще повчи мене, повчи, як байстрюків народжувати! Молода ще повчати.
Розбещена поведінка подруги не сподобалась навіть Макарівні.
– Та годі тобі, – звернулась вона до Ганни, – в людей і так горе.
– А чого цей Шибко із себе пана корчить! – не вгамовувалась Ганна. – Молоковоза він на село не пускає! Теж мені, сотник вишукався!
Отак, вигукуючи окремі фрази, сусідки пішли розносити сумну новину по селу. Оксана потемніла на обличчя й почала збиратись додому. Олена не знала, чим зарадити, а тому мовчала. Але це тривало тільки мить.
– Ви до себе? – рішуче спитала Олена. – Заберіть Наталку. Я не хочу, щоб вона це бачила.
Оксана з розумінням кивнула.
– Я не піду додому. Я хочу з батьком, – почала вередувати Наталка, але на цей раз мати була невблаганною.
[justify]– А ну, марш! Швидко! Пообідаєш у