Про зустріч домовились раніше. Дільничний саме писав місячний звіт, коли до кабінету без стуку зайшов директор молокозаводу.
– Здоров, Петре, – привітався директор, дивлячись під ноги, аби не вступити у якийсь непотріб.
– Бо! Які поважні гості! Олексію Григоровичу! Заходь. Давно тебе не бачив, радий, радий. Сідай.
Дільничний вискочив з-за столу, підійшов до гостя, потиснув йому руку та запропонував стільця. Директор презирливо подивився на стілець, потім взяв другий, на його думку трохи чистіший, і присів.
– Ну, як ти тут, не зашився зі своїми справами? – продовжив розмову директор. – Скрипиш олівцем на папері?
Дільничний теж присів на своє місце.
– Справи – це наше життя, не було б справ, не було б і мене.
– Тоді я теж хочу одну підкинути, – директор ще раз з презирством оглянув кабінет. – Як ти в такому сараї працюєш?
Дільничний мовчки проковтнув образу, але доброзичливість відкинув.
– Я слухаю тебе, говори.
– Не знаю, може, ти чув про мої негаразди?.. Якийсь бешкетник не дає працювати. Уявляєш, в одному селі всі колеса прокололи, у другому, поки той молоко приймав, хтось у бензобак води налив, а у третьому і того гірше. Стояв собі трактор на узбіччі, тільки-но з’явився мій молоковоз, як той трактор завівся і поїхав прямо на машину. А в кабіні трактора нікого. Уявляєш? Водій ледь встиг утекти.
Розповідаючи, директор робив вигляд, що йдеться про якусь дрібницю, яку дільничний може вирішити за один раз. Але звістка про пригоди молоковозів і вояжі директора по районних інстанціях давно досягла цього кабінету. Тобто директор мав капітана за дурника.
– Ти диви, – повторив дільничний, – сам завівся, сам поїхав! І що далі?
– Та, біс його знає, вже три водії подали заяву на звільнення, а на їх місце ніхто не хоче.
– Оце і все? – грайливо спитав дільничний.
– А що, мало? – розсердився директор.
– О-о! Тоді ти не все бачив. Дивись сюди.
Дільничний витяг із шухляди папірець і простягнув директору. На папірці був портрет директора з приписом «ЗЛОДІЙ» та його детальна біографія, з усіма кримінальними справами.
– Такі папірці вночі були розклеєні по всіх ринках та залізничному і автобусному вокзалах. Здогадуєшся , що це означає? – дільничний взяв суворий тон. – А те, що після жовтневих виборів ти більше не депутат!
Директор опустив голову. Капітан мав рацію, люди з плямою в біографії правлячим колам не потрібні… От, халепа! Одна поразка за іншою, а ці папірці взагалі – нижче пояса. Клятий Шибко! Він не оборонявся, він нападав і бив по найуразливіших місцях.
– Ти можеш допомогти? – спокійно спитав директор.
– Слухай мене уважно, скажу як є, бо ми давно знаємо один одного. Мені цей хлопчина теж, як кістка в горлі, але, поки йдеться про якісь самозаведені трактори та воду в бензині, я нічим допомогти не зможу.
– Що? – спалахнув директор. – Ти що, жирна сволото, забув, скільки я тобі грошей давав?
– Ах ти ж, падло пихате! Знайшов чим дорікнути! Коли я твій бізнес із металобрухтом прикривав, заяви людей про крадений метал ховав, а потім твоїх компаньйонів по тюрмах садив, я тобі був потрібний, а коли ви нахапались грошей по самісінькі вуха та стали поважними бізнесменами та депутатами, про мене годі й думати?! Кинули дві зірки на погони, і все! А тепер, бач, знов знадобився! «Подать сюда Ляпкина-Тяпкина!», а оце ти бачив?
Дільничний підніс дулю під саму пику директору. Але той був більш стриманий і не відповів на агресію. Тільки зневажливо зиркнув очима. Але цього вистачило, щоб дільничний опанував себе. Остаточно заспокоївшись, капітан перейшов до справи.
– Щоб ти не літав у хмарах, скажу як є насправді. Хлопець цей, Василь, «вовк смалений», дві війни пройшов, був поранений, а ще він чесний, незламний, витривалий і розумний. Такий герой стільки лиха наробить, що тобі і не снилось! А головне, люди його підтримують. І поки він не вляпається по-справжньому, маю на увазі важку статтю із тривалим строком, щоб люди від нього відступились, я проти нього навіть не плюну… І це я ще так, по-дружньому тобі кажу, бо інші, як почують про Василя, з тобою зовсім розмовляти не будуть.
Директор підхопився.
– Якесь хлопчисько, а куди не зайдеш – всі повні штани понакладали!
Дільничний підвівся.
– Перш ніж чужі штани нюхати, розберись, хто йому твою фотографію дав. А взагалі, чим швидше ти укладеш з ним угоду, тим краще для тебе. Зрозумій, йому нема чого втрачати, а у тебе ба-а-гато чого є. Він зараз грається в козаків-розбійників, але дивись, щоб не поміняв гру на Робін Гуда!
– Та пішов ти … зі своїми порадами! – директор вийшов з кабінету, грюкнувши дверима.
Перша хвиля люті поступово минула. Директор сів в автівку та поїхав на завод. Коли в дорозі зовсім заспокоївся, то згадав слова дільничного: «І поки він не вляпається по-справжньому, я маю на увазі важку статтю із тривалим строком, я проти нього навіть не плюну…». Мабуть, це єдина дієва порада, яку він чув за весь день.
Розкидані думки директора знов збирались докупи. «Клятий хлопчисько! Поговоримо інакше. Кажете, чесний, незламний, витривалий, розумний… Це добре, значить, проти підступу в нього зброї нема». Чого-чого, а підступності у директора на десятьох вистачить! Четверо ватажків місцевих маргіналів сидять по тюрмах і ще довго будуть сидіти, навіть не здогадуючись, хто їх туди запроторив.
Увійшовши в кабінет, директор потягнувся до телефону та набрав номер.
– Алло, Гребля? Чим зайнятий?.. Все кидай і до мене… Негайно, кажу!
Усю ніч Василь та Іван розклеювали в Прилуках портрети директора. Додому приїхали тільки на світанку. Поспавши кілька годин, Василь вирушив у справах. Треба перевірити, чи опломбували електролічильник на плотню, потім забрати готові папери в сільраді і відвезти їх у район. Приватизація – справа нешвидка, хай собі потихеньку котиться.
На подвір’ї та поруч Василевої хати теж кипіло життя. На обід мати готувала курку. Через відкриті двері літньої кухні, де вона чистила пір’я, Оксана чула все, що робиться навкруги.
Повз її хату йшли двоє: Марія Миколаївна і Ганна. Ну, не те, щоб йшли поруч, просто стару вчительку наздогнала моторна Ганна. Після традиційного вітання Ганна хотіла бігти далі, але Марія Миколаївна її зупинила.
– А ти, Ганно, не поспішай, слухай-но, що я тобі скажу.
– Ну, чого ви хочете? – роздратовано буркнула Ганна.
Із самого ранку день Ганни склався невдало. Ще вдосвіта поцапалась із чоловіком. Клятий йолоп, обіцяв допомогти, але так зранку і не прокинувся. Ганна назбирала багато клумаків з товаром, спакувала туди і яблука, і сир, і молоко, і капусту. На один візок не влізло, а два візка не потягне, тому і домовилась із чоловіком. Як на зло, вчора Семен добре перебрав з хлопцями і о п’ятій ранку вставати відмовився. Залишивши один візок вдома, вона все ж доперла другий до траси. Але, ясна річ, поки барилася, всі кращі місця були зайняті. Торгівля йшла мляво, з восьмої до одинадцятої Ганна не продала і половини. А коли врешті-решт покупці зацікавились молоком, воно вже скисло. Тобто, ще й осоромилась.
Додому повернулась розлючена, та чоловіка вже не було. Врізавши собаці віником, щоб не гавкав, дала кабанчику їсти та пішла шукати свого Семена, бо дуже хотіла розтрощити об нього залишки віника.
От у такому збудженому стані і перебувала Ганна, коли зупинила її Марія Миколаївна.
– Послухай, Ганно, я тобі давала десяток великих яєць, – спокійно, але впевнено промовила вчителька, – а ти повернула мені різні. То ти їх забери, а мені поверни такі ж великі.
– Що це ви вигадали? – обурилась Ганна, якій було зовсім не до яєць.
– Нічого я не вигадала. Ти просила в борг яйця, я дала великі, то і поверни мені такі самі, – Марія Миколаївна продовжувала говорити так, наче вчила дорослого учня правилам гарної поведінки.
Може, язиката Ганна і відбрехалась від старої, але цієї миті із кухні вийшла Оксана, даючи зрозуміти, що все чує і що вона на боці вчительки.
– Та добре, добре, занесу такі, які ви хочете!
Ганна шукала, на кому б зірвати зло. Коли вчителька пішла, вона зайшла на подвір’я Оксани.
– Оксано, а Василя нема? – не вітаючись спитала Ганна.
– Ні, зранку, як пішов, так досі не було. А чого тобі? – так само не вітаючись відповіла Оксана.
– Перекажи сину, як не буде пускати молоковоза на село, то я молоко йому в штани заллю. Чого це він тут розхазяйнувався?
– Добре, передам. І штани на воротах повішаю, щоб тобі далеко не ходити.
– А як мало буде, я все село приведу. Баби його живцем з’їдять.
На це Оксана не відповіла, тільки головою похитала. Коли розлючена Ганна збагнула, що полаятись не вийде, гримнула хвірткою та пішла геть. Оксана дочистила курку та поклала в окріп. В цей час під’їхав Василь. Він залишив мотоцикл біля паркану та зайшов на подвір’я.
– Мамо? – гукнув Василь.
З кухні вийшла Оксана. Вона саме куштувала бульйон, чи досить солі.
– Мене хтось шукав?
– Ганна заходила. Дуже лаялась. Питала, чого твої хлопці молоковоз у село не пускають? Вже тиждень, як молоко нема куди діти.
– Так, це я наказав. Де це чувано, щоб за банку молока давали два сорок, коли на базарі по п’ять? Користуються тим, що не всі можуть на базар їздити. Не дам людей грабувати. А тітці Ганні перекажіть, нехай сир робить.
Звістка про Ганну анітрохи не засмутила, бо Василь чекав на іншу.
– І звідки ти такий? До всього діло є, а як зберуться баби з усього села та прийдуть тебе бити?
Василь скинув сорочку, набрав у глечик холодної води, Оксана полила сину на руки, голову та спину. Василь взяв рушник і почав обтиратися.
[justify]– А як прийдуть баби, я їм на пальцях та цифрах доведу, що краще кілька тижнів пострайкувати,