Самому йти до отамана було страшнувато, бо Василь здавався Коту якимсь дуже великим, далеким та страшенно недосяжним. Тому Кіт підбурив піти з ним свого товариша Рому. Рома був стриманіший, ніж Кіт, але часто брав участь у Котових забавах.
Василь прийняв хлопців на своєму подвір’ї та уважно вислухав. Справа була надто серйозною: до нього прийшли добровольці! Найважче було стримати посмішку. Василь бачив, як хлопці хвилювались, затинались та штовхали один одного ліктем. У якийсь момент Василь навіть відвернувся, щоб дати можливість розслабити обличчя у посмішці, але хлопці цього не помітили.
– Добре, – відповів Василь, коли хлопці закінчили, – даю вам тиждень на підготовку до вступних іспитів. Двадцять разів віджатись від землі, п’ять разів підтягнутись на щаблині, і трикілометровий крос. Після іспитів зарахую вас на випробувальний термін в молодший курінь «Козацької застави». Питання є?
– Нема, – радісно відповіли хлопці і повернулись іти.
– Куди? Назад! – скомандував Василь.
Хлопці здивовано озирнулись.
– З цієї миті ви рекрути, а тому і поводитись треба, як військовим. Я дозволяв іти?
– Ні.
– Отож. Звертатись до мене у побуті «пан Василь», а на заняттях чи під час бойової операції «пан командир». А тепер вільні, можете іти.
Це було те що треба! Більшого хлопці навіть не очікували.
На цей час паперова частина створення підприємства «Козача застава» закінчилась. У банку Василь дізнався, що існує державна програма розвитку села, яка передбачає пільгові кредити. Нарешті, плани держави співпали з планами Василя. А оскільки в Прилуках добре пам’ятали його веселу вдачу та ділові якості, то знайти поручителя за кредит було справою кількох днів.
Іван та Петро перейшли на роботу в «Козачу заставу». Перше, з чого почали хлопці, це закупили комплект обладнання для пилорами та почали його встановлювати. Другим у плані Василя було пустити автобус із села на Прилуки і Київ.
З перших днів, як Василь став навідуватись до фермера, то бачив на дальньому кутку його подвір’я старенький Ікарус. Автобус давно своє відпрацював, і коли парк списував техніку, то через знайомих фермер викупив цей автобус. Навіщо він йому потрібний? А він і сам не знав, просто була можливість дешево купити – він і купив. А тому стояв цей автобус, заростав бур’яном та чекав свого часу. І дочекався.
Фермер, як ви вже чули, теж був хлопцем крученим. Сам родом зі Згурівки, купив собі два господарства в Лозовому, що були на дальньому кутку села, та побудував величезну садибу. Пам’ятаєте, говорилось на початку розповіді, як би не фермер, то на пай і досі б нічого не давали? Ось тому більшість селян і дякували Богу, що цей хлопець тут оселився.
Василь відверто виклав фермеру свої плани. Як він і очікував, вони не суперечили планам фермера, і тому хлопці швидко про все домовились. Річ у тому, що той пай землі у чотири гектари українського чорнозему, що Василь успадкував від батька, він передає фермеру на п’ятдесят років із правом викупу, а фермер, в свою чергу, капітально ремонтує Ікарус і передає його на баланс «Козацької застави». Як бачите, розумні люди завжди між собою домовляться.
Виладнавши справи з фермером та покупкою плотні, Василь, нарешті, вирішив навідатись на молокозавод, який здійснював закупку молока в їхньому селі.
На своєму старенькому ИЖ-49 з люлькою Василь в’їхав на територію Бичківського молокозаводу. Територія була огороджена бетонним парканом, а на воротах стояв охоронець. Дізнавшись від охоронця, що директор на місці, Василь припаркував мотоцикла біля офісу між старенькою «копійкою» та «Тойотою Авенсіс», яка і належала директору.
За невеличкою офісною будівлею стояли виробничі цехи. Кілька молоковозів одразу за Василем заїхали у ворота і подались у цех. Звідти виїхала бортова ГАЗель, мабуть, із готовою продукцією. Усюди чисто прибрано, одразу видно – зразкове підприємство. Усе ретельно огледівши, Василь рішуче зайшов у офіс.
Приймальня була обшита стандартною білою вагонкою, у кутку біля вікна стояв стіл секретарки та стільці для відвідувачів. На дверях кабінету висіла табличка «Соботюк Олексій Григорович».
– Ба, Лора? – побачивши секретарку, промовив Василь, – ти як вічна троянда, з часом тільки гарнішаєш.
– Василь? – здивувалась секретарка. Від несподіванки її обличчя спалахнуло і вона дійсно стала схожа на червону троянду.
Секретарка виглядала привабливо, а тому комплімент, який сам собою вискочив із Василя, був дуже доречний.
А Василь мав право на таку поведінку. Колись давно футбольна команда, капітаном якої був Василь, програла команді бичківського колгоспу. Від розпачу Василь прямо на полі почав всіх ганьбити, лаяти, навіть судді трохи дісталось. Хтось викликав міліцію. Лора була знайома з Василем, а тому, коли під’їхала міліція, вхопила його за руку і потягла за собою. Тікали дальніми городами. Опускаючи подробиці, доповідаю - ту ніч вони провели разом на якійсь клуні Лориної родички. Для Василя ця романтична пригода не була якоюсь надзвичайною, а от Лора її добре запам’ятала.
– Чула, що повернувся. Де ти зараз, як? – трохи оговтавшись від перших вражень, спитала Лора.
– Живу вдома, працюю. Твій у себе? – Василь потеревенив би із секретаркою, але часу було обмаль.
– Так, але зараз не можна.
– Лоро, ти ж знаєш, мені дозвіл не потрібний.
Василь відкрив двері і рішуче зайшов у кабінет.
– Як був красунчик-забіяка, таким і залишився, – мрійливо промовила Лора і знов почала порсатись у своїх паперах.
Кабінет директора теж був достатньо культурним, але без зайвої розкоші. Штори, шпалери, великий робочій стіл та десяток стільців попід стінами. Директор розмовляв по телефону. На вигляд йому було років сорок п’ять – п’ятдесят, вдягнений у білу сорочку з коротким рукавом та тоненьку чорну краватку. Хоч той і сидів на стільці, але Василь автоматично врахував його зріст та статуру. Це був кремезний чолов’яга десь метр вісімдесят, мабуть, у минулому займався чи боксом, чи боротьбою.
– …Так, так, обов’язково буду. Без мене не починайте… Домовились. – Директор поклав слухавку та запропонував Василю стілець. – Ви до мене? Сідайте.
– Так, саме до вас, – Василь підставив стільця так, щоб сидіти навпроти директора. – Я представник громадськості села «Лозовий Яр», директор підприємства «Козацька застава» Василь Шибко.
– Слухаю вас, – директор взяв цигарку і запалив.
– Мене турбують низькі ціни на молоко, яке ви купляєте у населення. Я був в інших районах, там вже давно купляють молоко по три п’ятдесят за банку. А у нашому селі тільки по два сорок, я вже не кажу про ринок, там банка молока коштує 5 гривень. Чим це можна пояснити?
Директор уважно подивився на хлопця. Яка така громадськість? Яка така застава? Що це – провокація чи контролер? Ні, не схоже. Про всяк випадок директор вирішив поводитись чемно.
– А, вибачте, чим займається ваше підприємство?
– Ми тільки починаємо. Незабаром відкриваємо транспортне сполучення до міста, плотню, і ще є багато чого.
«Ні, – вирішив директор, – ніякий він не контролер, а звичайний сільський нахаба».
– Зрозуміло… Що стосується молока, ціна ринкова. А взагалі, Василь, займайтесь своїми справами. Я ж не кажу вам, скільки брати за проїзд на вашому маршруті. А тому будь ласка, вийдіть, не заважайте працювати.
– Я знаю, що села розподілені між молокозаводами. Я пропонував Згуровському молзаводу їздити до нас, бо в них закупівельна ціна вища, але вони на відсіч відмовились це робити. Я не можу загнати їхні молоковози до нашого села, а от не пустити ваші можу.
– Не зрозумів? Це ж яким чином? – нахабство гостя ставало агресивним, а тому директор відкинув усяку дипломатію.
– Заїхати молоковоз, може, і заїде, але у селі багато хлопців-бешкетників, думаю, проб’ють вони йому всі колеса. І так буде щоразу. Я своїх знаю, вони не зупиняться.
Отакої! Якийсь хлопчисько йому погрожує! Та він придавить його, як клопа! Директор навіть почав вставати із свого місця, але вчасно зрозумів, що в кабінеті це робити недоречно.
– Геть звідси, шмаркач!
– Я так розумію, що ви не знаєте, хто я? То спитайте в своєї секретарки.
– Я краще в прокуратурі спитаю.
– О! Це вже діло, – зрадів Василь, – спитайте, я тут людина відома, заощадите багато часу та грошей. Даю тиждень, як не надумаєте, то молоковози в жодне село більш не заїдуть.
– Ми ще побачимо, хто куди поїде, – з неприхованою загрозою відповів директор.
– Ну-ну, – всміхнувся Василь, встав та пішов до дверей.
Менш за все директору сподобався спокій та веселощі, з якими цей шмаркач розмовляв з ним. А спокійним Василь був тому, що навів довідки про цього «молочного короля».
В район цей Саботюк приїхав вісім років тому. Приїхав з російської Півночі. Був там п’ять років на заробітках, а може, і на поселенні, хто його знає. Заробив там трохи грошей. На новому місці починав з посередництва. Скупляв цукор, борошно, потім перепродував. Але основний капітал заробив на торгівлі металобрухтом. Знюхався з місцевими кримінальними ватажками, організував широку мережу приймальних пунктів та відправляв брухт до Одеси. А вже одеські бандюгани на баржах переправляли брухт до Румунії. Потім за допомогою тих самих хлопців захопив кілька місцевих переробних підприємств, але «братва» працювати не хотіла, тільки ходила по гроші.
Далі директор за допомогою місцевого прокурора пристроїв колишніх компаньйонів на зону. Потім він продав дрібні підприємства, розрахувався з прокурором та суддями, собі залишив тільки молокозавод та пакет акцій місцевого елеватора. У відповідь за щедрість районна правляча еліта зробила Соботюка Олексія Григоровича депутатом районної ради. Ось так, типова оборудка тих часів зробила колишнього заробітчанина поважним бізнесменом і депутатом.
Аби директор молокозаводу був поважною чесною людиною, то Василь поводив себе інакше, а з пихатою тварюкою панькатись він не вважав за потрібне.
– Ну і дурень твій шеф! – промовив Василь секретарці на прощання.
[justify]– Не звертай уваги, –