Василь спокійно сів на мотоцикла та поїхав. Директор вийшов у приймальню, підійшов до вікна і подивився, як від’їжджає старенький ИЖ. У його батька теж колись був такий мотоцикл, і мабуть, це єдине, що в них спільного.
– Ти знаєш цього сучого сина? – спитав директор секретарку.
– Так, це перший забіяка на весь район. Десять років тому, щоб його вгамувати, навіть бригаду з Києва викликали.
– А що, місцеві зовсім безпорадні? – здивувався директор.
– Він щирий та щедрий. У нього всюди друзі та куми. Кожна друга дівчина була закохана у нього, – Лора мрійливо зітхнула. – Капітан футбольної команди, ватажок банди, завжди є гроші, ох і красунчик був!
– Подивимось, як цей баклан зараз літає, – прошепотів скрізь зуби директор.
Спочатку директор вирішив нічого не робити. Він часто стикався з пустими прокльонами та дешевими базікалами. Треба почекати, подивитись, що з того вийде. Але це було тільки спочатку, потім нерви не витримали і деяких заходів директор все ж таки вжив.
Пройшов тиждень після розмови директора і Василя. Село жило своїми турботами. Літо йшло до свого логічного завершення. Селяни почали копати картоплю. Взагалі-то картоплю починають копати ще двадцять четвертого серпня. Тільки справжні патріоти України могли так вчасно зробити день Незалежності. Я кажу самісіньку правду. Усі селяни ще й досі низько вклоняються тим депутатам які прийняли Декларацію незалежності саме двадцять четвертого серпня. Бо молодь, яка свого часу поїхала в місто на заробітки і там залишилась, в цей день поверталась на батьківщину копати картоплю. По-перше допомогти батькам, а по-друге більшість врожаю потім забрати з собою в місто. Це ж треба так підмастити, щоб інтереси держави, батьків і дітей співпали! От завжди б так!
Велосипед Кота загальмував біля відкритої хвіртки садиби Лісовських. Кіт, не поспішаючи, зупинився, дістав насос та почав підкачувати колесо. Загавкав собака Лісовських Шкет. Катерина вийшла подивитись, через кого такий галас. Олена носила картоплю у погріб. Наталка бавилась з кошеням. Батька Олени на подвір’ї не було.
– Здоров, Кіт, – звернулась до хлопця хазяйка, бо щось підказувало їй – недарма він тут зупинився.
– Здрастуйте, тітко Катерина.
– А звідки в тебе новенький велосипед?
– Це службовий, мені його на роботі видали, – поважно, наче дорослий, відповів Кіт.
– Тю… а де ти працюєш? На пошті? – здивувалась Катерина.
– Ні, у Василя, на «Козацькій заставі».
– І багато заробляєш? – розмова про Василя зацікавила Катерину.
– Ні. Я на громадських засадах. Василь обіцяв навчити мене битися і проти ножа, і проти пістолета, і ходити так, щоб собаки не чули.
– І ким же ти там працюєш?
– Керівник молодшої групи, – Кіт промовив це не поспішаючи, з великою повагою до самого себе.
– А скільки у тебе підлеглих? – зацікавилась Катерина.
– Я та Роман Колоклуб з мого класу. Він на рік від мене старший, але Василь командиром поставив мене.
– І які у вас службові обов’язки? – Катерина побачила, що Олена прислухається до їхньої розмови.
– У нас багато роботи. Сьогодні нам дали завдання об’їхати село та подивитись, чи нема якихось негараздів, чи не бешкетує хто. Ось, тітко Катерино, і у вас негаразд.
– Де? – здивувалась хазяйка.
– Дивиться вгору. Бачите? Гілля від акації на електричні дроти налізло. Буде сильний вітер і весь куток без електрики залишиться.
– Твоя правда. А я не помічаю. Добрий з тебе наглядач.
– Я вам Петра пришлю, – запропонував Кіт, а потім тихо додав, – чи може, Василя?
– Ні, не треба. Василь вчора пиляв дрова, так Олена півдня в хаті просиділа. Так і не вийшла.
Олена, відчувши, що говорять про неї, сердито вхопила відро з картоплею та понесла у погріб.
– Тоді готуйте пляшку, ввечері прийде Петро, відключить електрику та попиляє гілля.
Кіт причепив насоса на місце, сів на велосипед та поїхав далі.
– От спасибі тобі. Про школу не забувай.
Останні слова ніхто не чув, бо швидкий Кіт був вже далеко.
А наступного дня сталось от що. Молоковоз бичківського молокозаводу зупинився біля самісінького дорожнього знаку «Лозовий Яр 2», тобто з траси звернув, а в село не поїхав. Тільки-но водій встиг допалити цигарку, як до автівки підійшов Панько, привітався, виліз на підніжку кабіни з водійської сторони та дав команду їхати. Саме у такий спосіб, з охороною, останні три дні молоковози заїжджали в Боротьбу, Маркузеєвку та Лозовий Яр.
З обох боків від дороги росли кущі, верби та високі осокори. За вербами одразу починались поля, на яких вирощували кукурудзу. Тобто череда корів лозовчан, щоб попасти на свої пасовиська за трасою, повинна останні півкілометра пройти саме цією в’їзною дорогою. Корови, як завжди, йшли повільною та впевненою ходою. Їх було п’ятдесят чи трохи більше, йшли вони тісним гуртом. Це була третина усіх голів села, бо інші хазяї самі виводили та припинали корів на луках. Машина тільки-но рушила і знов зупинилась, бо вільного шляху не було.
Іноді, коли їхала важлива персона, така як голова сільради чи дільничний, пастух міг кількома рухами батога звільнити дорогу. Але зараз за пастуха був Роман Колоклуб. Той не тільки не збирався дати дорогу молоковозу, а й навпаки, тих корів, що виходили на узбіччя, зганяв до середини.
Але і це ще не все. Паралельно дорозі, за верболозом та осокорами разом з чередою рухались Василь і Кіт. Вони рухались так, щоб з дороги їх не було видно. А десь позаду, метрів за сто, теж за осокорами, вже ішов справжній пастух, той самий хлопчина, якого Василь возив в район до зубного лікаря. У лівому вусі Романа та Кота стирчали ледь помітні навушники, а у Василя - невеличка рація.
– Ромо, тримай корів на дорозі, поки не дам знати, – тихо прошепотів у мікрофон Василь.
Поки все йшло за планом. Роман зрозуміло кивнув головою. Василь звернувся до Кота.
– Ну, Кіт, це твій перший бойовий вихід. Ось це підкладеш під кожне колесо, – Василь витяг з кишені кілька сталевих шипів, зроблених наче протитанкові їжаки, – роби, як на тренуванні, не поспішай, ховайся за коровами, весь час тримай Панька в полі зору. Як щось піде не так – я поруч, на страховці.
В цей час корови оточили молоковоз.
– Пане командире, я готовий, – по-воєнному доповів Кіт.
– Пішов, – Василь віддав наказ Коту, потім додав у рацію, – Рома, увага, почали.
Паньку здалось, що корови зовсім зупинились, і йому урвався терпець.
– Ромко, сучий сину, ти що, заснув? Швидше жени, бо я сам додам тобі швидкості.
Роман дивився вбік і продовжував спокійно йти. В цей час, майстерно ховаючись між коровами, Кіт підкрався ззаду до молоковоза та всунув під кожне колесо по шипу, потім, непомітно зник.
Поведінка пастуха вкрай роздратувала Панька. Він стрибнув на дорогу та, штовхаючи корів на всі боки, рушив до Романа.
– Дивіться на нього! Наче не чує. Зараз я тобі вуха прочищу, – погрожуючи бурчав Панько.
Але не встиг Панько дістатись до хлопця, як між ним і Ромкою виросла постать Василя.
– Далеко поспішаєш? – спокійно спитав Василь Панька.
– А тобі чого?
– Та так, бачу, знайомий хлопчина кудись летить, дай, думаю, спитаю, може, допомогти треба чи прискорення якогось надати?
Панько роздратовано розвернувся і рушив до машини.
– Пішов ти!
Нарешті остання корова порівнялась з молоковозом, і шлях до села став вільним. Панько скочив на своє місце і водій дав газу, але, не проїхавши і п’ятьох метрів, знов зупинився. Усі шість скатів, двоє спереду і чотири ззаду, були пробиті. Водій кинувся до Панька.
– Ти ж обіцяв, все буде гаразд?!
Поки водій бігав кругом машини та хапав себе за всі боки, Панько подивився назад. Ні череди, ні Василя, ні пастуха на дорозі вже не було. На мить здалось, що все це йому примарилось.
– Треба зав’язувати з бурячихою, – прошепотів сам до себе Панько, – буду переходити на казьонку.
– Шість камер! Де ж я їх візьму? На весь парк не більше чотирьох! – продовжував бідкатись водій молоковоза.
Наступного дня трапились ще дві події, але не в Лозовому, а в Боротьбі і Маркузеєвці.
У Боротьбі в’їзна дорога до села ще вужча, ніж у лозовчан. Тут молоковоз супроводжував місцевий п’яниця, друг Грицая на прізвисько Кибіт. Дорога була не прямою, а наче траса лижного слалому. І от, тільки-но молоковоз виїхав із чергового майже сліпого повороту, як водій натиснув на гальма.
Посеред дороги стояв ХТЗ-150 із заведеним мотором. У кабіні нікого не було. За мить трактор рушив на молоковоз. Водій увімкнув задню передачу та здав назад. Трактор зупинився. Молоковоз теж зупинився, тоді трактор знов рушив на машину. Так було ще двічі, після чого водій молоковоза розвернувся і втік.
Оце щоб трактори самі їздили? Зупинялись і знов рушали? Такого ані водій, ані Кибіт ніколи не бачили!
В Маркузеєвці молоковоза охороняв сам Грицай. Машина щасливо дісталась до місця, прийняла молоко і поїхала додому. Коли Грицай майже зітхнув з полегшенням, двигун молоковоза кілька разів здригнувся, чихнув, пихнув і прямо серед дороги заглух. Кілька спроб оживити його посадили акумулятор. Водій почав дивитись що до чого. Через півгодини з’ясувалось: поки вони стояли і приймали молоко, хтось налив у бак з пальним воду з річковим мулом. Усі фільтри, жикльори та бензопроводи були забиті болотом. Треба гукати на буксир.
Чутки про те, що Василь поставив директору Саботюку ультиматум, швидко поширилися районом. Знали про це і водії молоковозів. Їх було четверо. Ті троє, що вже зіткнулися з паранормальними явищами, які обіцяв їм Василь, одразу подали заяву на звільнення. Вони так і пояснили свої дії: ми не солдати, щоб воювати. А знаючи, хто такий Василь, всі розуміли: війна буде до переможного кінця.
[justify] Знайти на селі роботу дуже важко, а тому ті, у кого вона є, за