Будь-що, але гостю треба залишитись.
- Хаким, в горах был дождь, дорогу размыло, разреши мне переночевать? – перше, що стало на думку, спитав гість.
- Конечно, – Хакім знов повернувся до гостя обличчям, – мы гостям всегда рады. Утром Мурза проводит тебя.
- Спасибо.
- Не за что.
Хакім повернуся і пішов у будинок. На зустріч йому вийшов здоровезний охоронець Мурза. Тихенько, чеченською мовою Хакім віддав наказ, не зараз, а зранку провести гостя до гірського струмка і там вбити.
І це не випадково, бо хазяїн тільки-но сам повернувся додому і їхав він тією ж дорогою, що і гість, але ніякого дощу не помітив. Що це мало означати? Хакім поки не знав, але ділові партнери, які брешуть, йому не потрібні. Тоді чому біля струмка? А вбивати гостя вдома, ким би він не був, не можна. Такі вже місцеві звичаї.
Поки теревенили за справи, стемніло. Мурза проводив комвзвода до його кімнати. В кімнаті гість спитав охоронця за сірники, щоб запалити гасову лампу. Шукаючи в кишені сірники, Мурза на мить згубив пильність. Ударом долоні у сонну артерію взводний виключив охоронця, дістав із торби два пістолети, начепив на один з них глушник, вбивши Мурзу, він узяв ключі від приміщень, а потім вийшов на двір. Так, в роботі наркокур’єра без зброї ніяк не можна.
Спочатку взводний звільнив Василя, потім вдвох без галасу перебили охорону і тільки тоді навідались до опочивальні хазяїна, де Василь забрав гроші і свої документи. Єдиний хто залишився живий це син хазяїна. І хоч розуміли – це свідок, але на дитину рука не піднялась. Нічого не поробиш, навіть у суворому солдатському серці є християнські паростки. І знову останнє, що запам’ятав Василь, це передсмертний лютий погляд чеченки.
О! Як вони тікали, це окрема історія! Бо гналися за ними майже усі: і наркоділки, і бандити, і федерали, і ФСБ. Їх врятували ті розвідницькі схрони, які вони робили ще під час бойових дій і про які більше ніхто не знав. Взводний добре орієнтувався на місцевості, а фора в часі складала три години. Ні коня, ні машини брати не можна, пішки - воно непомітніше. План був простий: головне дістатись на Дон, а там вже козаки їх не продадуть. Але несподівано взводний запропонував іти до Сочі. Там жив знайомий, який міг зробити нові документи.
Так і сталось. Вже за три дні, як прибули до Сочі, взводний приніс нові документи. Василю так набридло ховатися, що він одразу пішов гуляти по місту. Дуже кортіло після трьох тижнів сидіння в землянках подивитись на людей та море. А коли повернувся, ані взводного, ані грошей вже не було. Там, де був його старий паспорт та військовий квиток, лежало п’ятдесят тисяч, а інші два з половиною мільйони доларів разом зі взводним зникли.
Що ж, воля теж має свою ціну.
Оце, мабуть, і вся коротка історія мандрів головного героя цієї повісті. Через рік від сусідського кума, який і досі працював у районній прокуратурі, Василь дізнався, що карна справа за давністю закрита і можна повертатись додому.
- Так, – підсумував Петро, – з минулим трохи розібрались, а що тепер будемо робити?
- Кажу вам як рідним братам, нікуди з села я більше не поїду! Бо є у мене дуже важлива справа.
- Тю ти, наче камінь з душі впав, – сказав Іван.
- Ох, як ми боялися, що ти тут проїздом. – додав Петро. – Ну, а яка ж тепер буде наша генеральна лінія, чим будемо займатись?
- Наливай, – кивнув Івану Василь, – за таке не гріх і випити.
Іван розлив оковиту по гранчаках, і кожний взяв свій.
- А лінія в нас, хлопці, буде така, як і була завжди: добре працювати, добре заробляти та добре жити. І всі, хто нам допоможе, – наші друзі, а хто заважатиме – вороги. Будьмо!
Хлопці осушили по повній. Кіт Рижик продовжував із засідки уважно спостерігати за хлопцями. Коли вони закусили салом, він навіть став на лапи. Те сало, на яке він так розраховував, тануло з кожним тостом. Ще один, максимум два тости і вечеряти буде нічим. Але нічого не вдієш, така вже його котяча доля.
- Але тепер, хлопці, – продовжував Василь, – ніякого криміналу. У нас буде свій легальний бізнес. Будемо самі заробляти і село відбудовувати.
- Тобто в нас буде своє підприємство? – зацікавився Петро.
Василь ще не знав, у якому вигляді все це буде, але питання Петра саме підказало, що треба зробити.
- Так, тепер ми будемо працювати самі на себе, і буде в нас своє підприємство.
- А яка назва? – поцікавився Іван.
- «Козацька застава», – анітрохи не замислюючись, відповів Василь.
- Кріпка назва, – погодився Петро.
- У зв’язку з цим, – продовжив Василь, – у мене до вас перше доручення. От вам гроші, до ранку треба купити два десятки живих курей, двох півнів, півтора центнери картоплі, і все це занести до дому вчительки Марії Миколаївни. Ясно?
- І не таке робили, – трохи з подивом відповів Іван. – Тільки навіщо це нам?
- Пояснюю: наш бізнес буде повністю залежати від людей. І тільки тоді, коли селяни повірять нам, переконаються, що нам можна довіряти, що ми, як колись, можемо їх захистити, тільки тоді наші справи підуть вгору. Що із вчителькою сталось, знаєте?
- Так, – сумно відповів Петро.
- От з неї і почнемо. Ще питання є?
Бойовий настрій ватажка передався хлопцям. Вони так довго чекали цієї миті, що готові працювати хоч цілу ніч. І поки Петро обмірковував, до кого можна зайти по курей, так, щоб не дуже їх перелякати, Іван взявся розливати ще один тост.
- Все, хлопці, до справи, – відрізав Василь командирським тоном.
- Так може по третій? – не вгамовувався Іван.
- Ще вип’ємо і не раз, але не сьогодні. Нема часу, до роботи, хлопці, до роботи! Ніч коротка, а нам ще багато треба зробити.
Наказ є наказ. Петро взяв гроші, сунув їх в задню кишеню, і хлопці тихо розтанули в нічній темряві. Зі своєї засідки Рижик відчув, що сало все ще лежить на дошці, а тому терпляче очікував на свою здобич. Тільки б проклятий філін знов його не випередив.
Василь присів на краєчок криниці. Кілька разів, отямившись від роздумів, він напружено вдивлявся у темряву. Дивно, коли ішов сюди, навіть не знав, що і як робити. Надто вже довго він був самотнім і нікому не потрібним. А поговорив з хлопцями і все стало на місце. Це ж треба, щоб Іван з Петром так скучили за ним! Василь посміхнувся, а донька? Сама лише звістка про доньку перегорнула все його життя…
Нарешті з протилежного краю галявини, куди пішли хлопці, Василь почув якесь шарудіння. Шарудіння було саме з того боку, з якого він його і очікував. Видалась тоненька смужка від кишенькового ліхтарика. Коли постать з ліхтариком вийшла з кущів на галявину і світла зірок та місяця стало достатньо, ліхтарик вимкнули. До криниці наближалась молода жінка. Серце Василя забилося, наче в лихоманці. Так, дійсно, до нього наближалась Олена. Олена була у легкому літньому сарафані, волосся прибране та заколоте ззаду, плечі покривала тоненька червона хустка. Такою гарною Василь її ще ніколи не бачив.
- Так і знала, що будеш тут сидіти, – замість привітання промовила Олена.
- Вирішив сидіти до ранку, поки ти не прийдеш. Як колись, загадав бажання і торкнувся криниці. Бажання збулось – ти прийшла.
Василь рухом запропонував Олені присісти поруч, але Олена продовжувала стояти. Тоді Василь теж підвівся.
- Ляхова криниця давно не виконує ніякі бажання. Сам бачиш, у якому вона стані – все захащене, а поглянь всередину: якісь дошки плавають, заліза накидали. Звідси і води ніхто не бере, і закохані тут більше не зустрічаються.
Миролюбний тон Олени трохи підбадьорив Василя.
- А чому ж ти прийшла?
- Звісно, не по воду. Макарівна казала, що ти повернувся. Тікати від тебе не збираюсь, а розмови не уникнути. Знала, що будеш тут, біля криниці.
- Тобто, думала за мене.
Від самого початку, коли Олена вирішила іти до криниці, вона умовляла себе: будь там що, а треба бути спокійною. Яка б не пішла розмова, як би Василь не провокував її, все одно ніяких хвилювань. І головне, триматись так, щоб Василь знав: вона його не боїться і тікати від нього не збирається. Та несподіване зауваження Василя, що вона про нього думала, розбило усю оборону.
- Що, що?.. Та потрібен ти мені!
- Ну, добре, це твоя справа, про кого думати. Але ж… я так розумію, Наталка моя донька?
- Розумій, що хочеш, але Наталка моя і тільки моя донька. А про все, що колись було, забудь.
Які тільки слова не шукала Олена, ідучи на це побачення, але всі вони були слабкі та жалюгідні. І от, коли мить настала, те, що потрібно, саме стрибнуло з неї, наче чергувало на язиці. Це були рішучі та остаточні слова, які не мали жодного іншого тлумачення.
Але справа йшла за доньку, і тому Василь не здавався.
- Послухай, я додому вертався, як побита собака. Якби не мати, то одразу б у місто поїхав. Але тепер, коли дізнався, що у мене є донька, то наче крила виросли, така сила в мене зайшла, ну… нема такої перешкоди, яку б не здолав. Не рубай мені крила. Подумай, Наталці потрібен батько.
Олена стояла за кілька кроків від Василя, нервово перебираючи кінцівки хустки, але почувши про батьківство, рішуче наблизилась та зазирнула у самісінькі очі колишнього коханого.
- Так, Наталці потрібен батько, але нормальний батько, а не бандит і хуліган. Батько, який буде жити з нами, любити нас, а не тікати з села при першій нагоді чи сидіти по тюрмах. Тому і прийшла, щоб раз і назавжди сказати тобі: не турбуй нас, і про все, що було, не згадуй. Для мене ти гість у цьому селі. Гостей вітають, поважають, але не більше. Вважай, я привітала тебе, і на цьому прощавай.
Олена повернулась і пішла геть. Все, що хотіла, вона сказала, а лишатись та вислуховувати байки вона більше не бажала.
[justify]- Зачекай. Дай мені хоча б вибачитись… Пробач мені за те, що сталось. Тоді, як побачив, що ти хочеш піти… і я тебе більше не побачу, наче розум втратив… – Каяття Василя було непідробним, і це на мить зупинило Олену. – Дуже хочу, щоб ти стала моєю дружиною, а Наталка донькою.