– За рідними не скучили? – запитав голова.
– Раньше часто к ним ездил, а теперь думаю своих стариков сюда переселить. И мне спокойнее, и им с внуками веселее будет. Обижать россиян не будете?
– Як кажуть в Росії, «милости просим», а в нас кажуть: «чиє б теля на городі не бігало, а як на нашому городі, то це наше теля», – відповів голова, а потім сумно додав, – ми зараз кожному раді, бо… гине село, вмирає. Колись було сімсот дворів, а зараз якщо чотириста п’ятдесят набереться, то добре буде. І то більшість – старі діди та баби.
– А чим батьки займаються? – запитав Василь Дмитра Івановича.
– Они у меня колхозники. Отец садовод. Это у него я научился прививки на деревья делать, а мать всю жизнь в полевой бригаде. Правда, сейчас на пенсии.
Василь налив ще по одній чарці. Оксана винесла сала, ковбаси та підрізала їх до столу.
– Їжте, гості дорогі.
Гості випили ще по чарці.
– Незабаром жнива. Весело буде! – промовив до Василя Семен Адамович.
– Та яке там весело, – обізвався дід Михайло, – як дощу не буде, то не буде й чого збирати. У травні самі дощі йшли, думали, все погниє, а тепер така спека стоїть, що ховайся. Я вам так скажу: те, що у травні не погнило, зараз згорить.
– Діду, оце скільки вас пам’ятаю, стільки ви кляли погоду, – з усміхом звернувся до пасічника Василь. – Кожен рік і сонце у вас не туди світить, і дощ не так іде!
– Точно, Вася, каждый год одна и та же история, – підтримав Василя дачник. – А как не зайду к нему осенью, всегда полно и картошки, и зерна, и буряков.
– Е-е-е, молоді ви ще, нічого не розумієте, – ховаючи посмішку, відмахнувся дід Михайло.
– Та куди нам до твого розуму. У тебе ж із твоєю старою, мабуть, і досі в кожного свій бюджет? – підключився до розмови голова.
Дід Михайло був відомий на все село воркотун. І де б про що не йшла мова, він завжди знаходив негативну сторону. Хто зна, може це внаслідок старого віку, а може хобі таке. Нетерплячих та гарячкуватих це дратувало, але більшість людей, які добре знали пасічника, ставились до діда з гумором. Більш того, тільки-но дід насівав свій негатив, хтось обов’язково починав чіпляти його за болючі місця.
– Не знаю, про що ти … Який такий «бюжет», – пасічник зробив вигляд, що не розуміє, про що йде мова.
– Ну, як про що? У тебе свої гроші, у старої свої. Коли треба платити за електрику чи газ, вони скидаються, – продовжував насідати голова.
– Я на її пенсію, чи що вона там на базарі торгує, не зазираю! Хай і вона на мій мед навіть не дивиться! – «Стріла» голови влучила у самісіньку ціль, і дід почав нервувати. Бо питання розподілу сімейних коштів для нього не тільки принципова, але трохи болюча тема. – А може, мені закортить випити пива чи горілки? – ще більш розпалявся пасічник, – Чи ще чого-небудь, наприклад, нові чоботи купити? Що ж це я, весь час буду в баби гроші просить? Не було такого і не буде! Мої бджоли, мій мед і мої гроші!
Дід так знервував, що навіть грюкнув кулаком об стіл. Але голова теж не здавався.
– А коли вона тобі їжу готує чи одежу прати бере, чим ти з нею розраховуєшся?
– А тим, що майструю і в хаті, і в сараї, і на подвір’ї, – відбився пасічник, – і чого він до мене прикараскався? Василь, скажи їм. Весь час до мене чіпляються, що я бабі гроші не даю.
– Так! Персональное дело пасечника деда Михайла объявляю закрытым. Предлагаю выпить за хозяйку этого дома, – поміняв тему Дмитро Іванович.
Всі підняли чарки за господиню. Гостям подобалась ця жінка. Вони щиро раділи, що в її хату повернулась радість, і взагалі подобався цей вечір, ця горілка і ця закуска.
З вечірнього полювання прийшла Марципашка. Почувши запах сала та ковбаси, вона наблизилась до столу, стрибнула спочатку на лаву, потім на коліна до Василя. Василь непомітно відламав шматочок ковбаси та пригостив кішку. Поки всі закушували, Дмитро Іванович, як неосвідчений у справі Василя, а тому і без усякого зайвого наміру запитав, де той був у своїх мандрах та що бачив. Дачник трохи не єдиний на все село, хто не знав, ким тут колись був Василь і яким чином він пішов з батьківського дому. Всі інші питати про це не наважувались.
– Та… по всякому було… і повоювати довелось, і в полоні був, і по наймах. Надивився по самісіньке… далі нікуди, – трохи неохоче, але все ж таки відповів Василь.
– Дякувати Богу, хоч цілий повернувся, – поспішила на допомогу сину Оксана, бо бачила, говорити на цю тему Василю важко, – голова, ноги, руки цілі, а все інше буде.
Семен Адамович відчув, що розмова приймає серйозний характер, і спитав те, що давно хотів.
– То ти як, Василь, назавжди додому, чи відпочинеш та далі у місто поїдеш?
– Ще не знаю, – вагаючись, відповів Василь, – поки нічого не знаю. Треба обдивитись. За матусею скучив, батька нема, по хазяйству багато роботи… до жовтня точно буду, а далі подивимось.
– Матері допомогти – це добра справа, – підбадьорив Василя Семен Адамович, хоча як голова він сподівався на іншу відповідь.
– Батько твій, царство йому Господнє, – дід Михайло перехрестився, – добрий був господар. Залишив тобі і хазяйство, і майстерню, і мотоцикла у повному порядку. Він так мені і казав: «От Василь приїде, а у мене все в повному порядку». Навіть каністру бензину тримав. «А, може, казав він, Василю кудись терміново поїхати доведеться...» Ось так він на тебе чекав.
При згадці про батька Василь знов напружився, навіть кулаки самі собою стиснулися.
– Ой, діду, краще мовчіть!.. Я як про батька згадаю, у мене серце навпіл рветься! Згадаємо його по-доброму.
– Добрий був чоловік і вправний господар, – підсумував голова, – навіть у церкву став ходити.
Усі мовчки випили за Михайла Шибка.
– Василь, а де ж ти воював? – не втримався від свого запитання і дід Михайло.
– Із села поїхав до батькового кума на Дон, там вступив до донського війська. Потім за контрактом у Російську армію. Воював у Чечні у взводі розвідки особливого призначення, – якщо вже говорити, то краще за минуле, вирішив Василь, ніж згадувати батька. Бо старі рани майже загоїлись, а батько – наче ще оголений електричний дріт, торкатися якого було дуже боляче.
– Ого! Невже у розвідці?! – здивувався пасічник.
– А де ж йому ще служити? – не без гордості за співвітчизника обізвався голова. – Василь єдиний, хто може вночі пройти крізь все село, і жоден собака не гавкне. Наші козаки задніх не пасуть! Як там на війні, важко?
– Як нерви міцні, то робота як робота – і важко і весело. Але слабких там нема. З обох боків серйозні хлопці позбирались. Кілька разів думав: все, гаплик, більше вас не побачу. Навіть одного разу поранило.
– Це на шиї висить куля, якою поранило? – спитав Семен Адамович. Бо коли Василь нахилявся ставити лаву, він побачив на ланцюжку кулю, і тільки зараз здогадався, звідки вона.
– Так, тримаю щоб нагадувала про миттєвість життя, – Василь розстебнув ґудзика на сорочці і усім показав кулю.
– А в полон як потрапив? – знов спитав пасічник.
– Мабуть, як і усі інші, по дурості, – трохи засмутився Василь.
– Ну що ви насіли на хлопця з цим полоном, досить, – не втрималась Оксана.
– А и действительно, мужики, поздновато уже, – обізвався Дмитро Іванович. – Как говорится: «дорогие гости, а не надоели ли вам хозяева?»
– Ой! Що ви таке кажете? Я ж не про це! – перелякано підхопилась Оксана, думаючи, що її не так зрозуміли.
– Не волнуйся, хозяюшка, это такая стандартная шутка, – заспокоїв Оксану Дмитро Іванович. – Пошли, мужики. Молодому хозяину с дороги отдохнуть надо. До свидания.
Гості вийшли з-за столу і почали прощатися.
– Ну, що ж, Оксано, дуже радий і за тебе і за Василя. Вдвох воно і надійніше, і спокійніше, – звернувся Семен Адамович до хазяйки. – Прощавайте, хай щастить.
– Дякую за частування. Оксано, я тобі завтра меду занесу. Відгодуй сина як слід, – дід Михайло глянув на Василя, – а то він якийсь худий та блідий.
Гості, прощаючись, вийшли на майже темну сільську вулицю. Дачник пішов ліворуч, його хата ближче за всіх, а голова і пасічник пішли праворуч. На вулиці замість сімох ліхтарів горіли тільки два.
– Адамович, коли ти лампи повкручуєш, поки дійдемо, ноги поламаємо, – звернувся дід до голови сільради.
– І за цю електрику нема чим платити. Нічого, дійдеш, за шістдесят років, мабуть, усі горбочки вивчив.
Останні слова розтанули в нічній темряві. Оксана почала прибирати стіл. Василь подивився на зорі та на повні груди вдихнув рідне повітря. Десь з іншої вулиці лунала сучасна молодіжна музика, мукало сусідське теля, тьохкала цикада - кружляли звичайні звуки рідного села. Василь підійшов до паркану. Навіть уночі було видно, як той хилиться всередину подвір’я. Василь обдивився, побачивши якийсь дрючок, підпер ним паркан. Із дрючком паркан не сподобався йому ще більше, і він відкинув дрючка. Нічого, завтра все зробить, як слід.
Тим часом Оксана встигла віднести посуд у хату та взяла ганчірку протерти верстат. Василь подивився на матір.
– Гарно!.. Скучив я за сільською тишею, за сусідами, за нашими вечірніми посиденьками!
– Відпочивай, синку, за хазяйство не думай, ще напрацюєшся.
– А як тут зараз люди живуть? Які новини на селі?
Оксана згорнула скатертину, струсила її на землю і, розуміючи, що одним словом на це питання не відповісти, присіла на лаву. Василь сів поруч.
– Життя наше тихе, спокійне. Які в нас можуть бути новини? Хіба що… ти, мабуть, і не знаєш… та все одно люди скажуть…у Олени Лісовської донька народилась, мабуть, вже років шість як. Точно, шість, бо наступного року їй до школи.
Розслаблений та добрий настрій Василя наче водою змило. Обпалений новиною Василь підскочив на ноги і не розуміючи, що він робить, спочатку пішов до хвіртки, але потім повернувся.
– У Олени донька?! Років шість, кажеш… так це ж мо… – несподівана здогадка наче блискавка прошила Василя.
[justify] Так, дійсно, сім років тому, коли