- Чи попуткою, чи скидаються комусь, у кого машина, а більшість торгує біля траси.
Не так воно склалось, як планувалось! І зустріч була не зовсім така, як уявляв собі Василь. Біль за батьком палив наче вогнем. Розмовами про Миколу та базар Василь тільки відволікав матір, щоб його особистий біль за батьком не завдав їй додаткового смутку. Скільки ж він хотів розказати батькові! А про скільки ще хотів розпитати! ..
Звичка ховати почуття нарешті знадобилась і вдома. Василь спокійно пообідав, розклав речі, і тільки коли мати пішла доїти корову, а він лишився на самоті у своїй кімнаті, терпіти більше не хотів. Він плакав, як плачуть малі діти, голосно і зовсім не стримуючи себе. За роки війни, на яку він пішов майже добровольцем, він багато бачив, як убивали людей, і сам багато разів убивав. Але що таке втратити рідного батька! Це може відчути тільки той, хто його втрачав.
Живий батько наче дах над головою. І не важливо, старий він чи зовсім хворий, поки батько живе, людина цей дах добре відчуває. А ось коли батька нема, то з дому, в якому ти живеш, наче хтось зняв усю кровлю, і тепер між небом, куди всі ми потрапимо, і твоєю особою більше нікого не залишилось. Наступним на шляху до вічності будеш ти! Звичайно, до цього стану незахищеності поступово звикаєш, але у перші часи перебудови свідомості дуже важко. І які б не були треновані та міцні нерви, а на загоєння енергетичної прірви потрібен час.
А що Оксана? Мати все розуміла. Надто добре вона знала сина. І коли подоїла корову, не стала виводити її у череду, а пішла та прип’яла на пасовисько за левадою. У хату теж не повернулась. Трохи посиділа в затінку осокора, а потім, незважаючи на спеку, почала поратись на городі. Хай дитина без свідків як слід відсумує за батьком.
Головне - син повернувся, і хоч би що було до цього часу, а відтепер її життя знову набуло сенсу, знов є про кого піклуватися, кого любити, а там, може, і онуків Господь пошле. Оксана ще раз подивилась на небо, перехрестилась, прошепотіла Йому подяку і з новою, раніше нечуваною силою стала підгортати картоплю: «Хай там як, а погані часи позаду, і відтепер все буде добре!»
А що ж коїлось на селі? Дарма Василь сподівався, що його поява залишиться непоміченою. Це серед міста можна накласти купу, і ніхто не знатиме, чия вона, а у селі все інакше. Чого б ти не робив, а все одно побачать, бо хтось буде неподалік іти, чи непомітно стояти поруч, чекати на когось. Так воно і сталося.
Дід Рябуха, що жив у третій хаті на кутку, що ближчий до траси, і левада з пасовиськом якого виходять до яру, із самого ранку планував заколоти свого кабанчика. А кабанчик, хто, може, не знає, завжди відчуває, коли його повинні заколоти, і десь за півгодини до цього починає сильно верещати, бо хтось там на небі сповіщає бідоласі цю сумну новину. Так от, сільський колій мав прийти колоти кабанчика десь о шостій ранку. Рябуха встав о четвертій, приготував місце, солому, бо газом обсмалювати кабанчика він не хотів. Саме соломою смалили і його дід, і батько, та й сало, вважав Рябуха, не таке смачне після газу, як після соломи. Між нами кажучи, якби він колов кабанчика на продаж, то, мабуть, обсмалив би й газом, бо так і швидше, і простіше, але саме цього кабанчика Рябуха планував колоти для себе.
Так от, Рябуха готується, а кабанчик собі мирно хрюкає, сподіваючись, що йому от-от принесуть сніданок. Вже шоста, сьома, восьма година, кабанчик спокійний, а колія все нема та й нема. Кабанчик починає ревіти від голоду. Треба було щось вирішувати, чи годувати його, чи ні. Тільки об одинадцятій прийшов колій, злий, голодний та п’яний, і пика така, що хоч пацюків бий. Якби колій не був йому свояком, то послав би Рябуха його під три чорти, але родич, і тому довелось терпіти. Кабанчик з появою колія, як і належало, заволав свою останню сумну пісню. Вдвох витягли його на подвір’я. Колій професійним ударом зробив свою справу, злили кров, почали обсмажувати. І тут з’ясувалось, що соломи Рябуха припас малувато. Поки свояк допалював останню, Рябуха побіг на пасовисько, де в нього була прискирдована позаторішня солома, бо свіжу, яка стояла біля клуні, він палити на кабанчика не схотів.
Тільки-но Рябуха розстелив ряднинку, щоб накидати соломи, як бачить і очам не вірить: краєм яру іде ніхто інший, як Василь Шибко на прізвисько Шибеник. Той самий Василь, який темної вересневої ночі, майже десять років тому, зник із села, і більше ніхто його не бачив. Ходили чутки, що подався Василь до донського війська, але далі слід губився. Подейкували, може, і помер. Та хіба такого козака в поперек переб’єш – живий! Он як крокує!.. Оце новина, так новина, треба комусь розповісти. Рябуха, навіть, на мить забув про кабанчика.
А вже за годину на сільській вулиці зустрілися дві куми - Ганна, яка колись міряла по груди Білявку, і Макарівна. Макарівна перла з магазину чималого клумака та й присіла на лаві. Ганна ж їхала велосипедом. Побачивши здалеку Макарівну, додала швидкості.
– Макарівна, чула новину?
– Яку?
– Василь Шибеник повернувся! Дід Рябуха сам бачив, як він яром прокрадався додому.
– Невже! – перелякано схопилась за груди Макарівна. – І що ж тепер буде?
– Хто знає?! Може, нічого і не буде. Колись був козак, а став ніяк. Таке теж трапляється.
– Ти куди зараз? – перепитала Макарівна, щоб упевнитись, в якому напрямку поїде Ганна.
– На тракторну бригаду, попередити зятя, щоб навіть не совався до Василя. Бо я знаю, як це буває.
– Тоді я до Лісовських, Олена, мабуть, не знає… Ну й кіно!
Макарівна вхопила клумака і, майже не помічаючи його ваги, спрямувала до хати Катерини Лісовської, чия дочка Олена колись зустрічалась із Василем. А Ганна, як і планувала, поїхала в бік тракторної бригади. Таким чином, вже за годину все село знало, що Василь Шибеник повернувся додому.
За традицією села, коли хтось повертався з далеких мандрів до рідної оселі, влаштовували святкову вечерю та чекали знайомих і родичів. Але родичі Оксани без запрошення прийти не наважились, бо хто знає, може, Василь ще під слідством, так потім як свідків почнуть тягати. А тому краще зробити вигляд, що ти не знав. На вечерю прийшли тільки добрі знайомі Оксани, а саме голова сільради Семен Адамович, пасічник дід Михайло та сусід-дачник Дмитро Іванович.
Увесь день і навіть деякий час увечері стояла страшенна спека, тому вечерю Оксана накрила в хаті, де було значно краще. Але пізніше ситуація змінилась і на дворі повіяло нічною прохолодою. Тому гості, посидівши трохи у хаті, напросились на свіже повітря.
Першим на дворі з’явився Дмитро Іванович, а вже потім за ним вийшли дід Михайло та Семен Адамович.
- А что толку? Ходил я к участковому. Во-первых, пойди его поймай, когда он один на пять сел, а во-вторых, отшил он меня самым неприкрытым образом, – Дмитро Іванович, виходячи з хати, весь час обертався до Семена Адамовича, який ішов позаду. – Знаешь, что он мне сказал? «Раз вы дачник, то увозите все свои вещи в город, некогда мне охранять ваши подушки и ложки». Я ему: «Плевать мне на вилки-ложки, у меня саженцы воруют! Или мне саженцы тоже каждый раз выкапывать и с собой забирать?»
Чоловіки вийшли на двір і з задоволенням ковтнули свіжого прохолодного повітря. Василь увімкнув ліхтаря, що висів на стовпі посеред двору.
– А дільничний що? – ледве посміхаючись, спитав Семен Адамович.
– Что, что, руками разводит и удирает от меня, ну, типа занят. И еще намекает мне, так, прозрачно, чтоб я отстал от него. Ну, мол, никто меня не заставлял покупать дом в этом селе.
– І в кого тільки рука піднялась на ваші саджанці… – слідом за сином і Оксана вийшла на двір. – Оце, синку, Дмитро Іванович тут усьому селу і виноград розплодив, і дерева правильно навчив обрізати, і яблуні та груші поприщеплював. Стільки добра зробити людям, і все одно якісь… навіть не буду язика паскудити, і в хату влізуть, і саджанці повикопують!
– Ну, ничего, я вашему участковому спокойной жизни не дам. Не на того напал. От меня худым веником не отмахнешься.
Семен Адамович дістав цигарки, пригостив Дмитра Івановича, а дід Михайло витягнув із кишені свій тютюн. Усі чоловіки, окрім Василя, запалили, бо Василь кинув палити ще у восьмому класі.
– Одне слово, безлад та розлад, більше нічого. От при Сталіні було… – дід Михайло хотів ще щось розумне додати, але його перервав Семен Адамович.
– Та чули ми про вашого Сталіна. І як він банки грабував, і скільки людей по тюрмах згноїв. Краще скажіть, чи довго ви будете смоктати свій самосад? На все село тільки ви один свій тютюн палите.
– А що вам мій тютюн? Я звик до нього, і баба моя звикла, і бджоли. А на ваші цигарки грошей не напасешся, – махнув рукою дід Михайло і знов потягнув свою самокрутку.
– А здоров’я? Ви ж як кашляєте, то всі коти розбігаються, - додав Семен Адамович.
– Нічого, далеко не втечуть.
Василь, не гаючи часу, виніс лаву та поставив її біля батькового верстату. Так завжди робили, коли хотіли повечеряти на дворі. Оксана накрила верстат скатертиною та почала розставляти тарілки та їжу.
– Сідайте, гості дорогі, пригощайтесь, – закінчивши роботу, запропонувала господиня.
Чоловіки покидали недопалки та вмостилися на лаві. Оксана винесла чарки та оковиту. Василь розлив горілку по чарках.
– Добре, що вийшли на вулицю. Тут хоч якийсь вітерець, – сідаючи, пробурмотів дід Михайло.
– За молодого хазяїна, – підняв чарку і вимовив тост голова.
– Ще раз із поверненням тебе Василь, – додав пасічник.
– За радость встречи в этом доме, – підсумував Дмитро Іванович.
– Дякую вам, дорогі гості, – Василь і Оксана випили з усіма разом.
– Гарний вечір… – Василь продовжував тішитись звуками та атмосферою рідного села. – Дмитро Іванович, а як ви до нашого села прибились? Ви ж наче росіянин чи, як у нас кажуть, москаль?
Дмитро Іванович узяв зелену цибулину, скрутив її оберемком, обмокнув у солонку, закусив чарку і тільки потім відповів.
[justify]– Да какой я москаль, я и в Москве никогда не был. Сам из-под Пскова, а службу проходил в Чернигове. Ну и… как это часто бывает, в одно из увольнений путем точного попадания карих девичьих глаз в открытое для любви солдатское сердце стал гражданином славного города Чернигова. А восемь лет назад