Але по воду ходили вдень, вночі, на свої неформальні вечорниці тут збиралась молодь. Левади та придорожні дерева захищали пустир від сторонніх очей, і тому парубки та дівчата почували себе просто і розкуто. Хтось грав у «баби куці» (це такий собі аналог російської гри у піжмурки), хтось, узявши пляшку та гітару, сидів біля вогнища, хтось залицявся до дівчат. Була б молодь, а що їм робити увечері, вони знайдуть.
Так, трохи не забув, на початку вісімдесятих років у колгоспі все ж згадали про колишній маєток, від якого залишився гарний фундамент з бутового каменю. Господарство колгоспу тоді швидко розвивалось, потрібні були нові площі, от і вирішили побудувати на цьому фундаменті колгоспні гаражі.
Але не дарма казали, що пан береже свій маєток! Тільки-но почались лихі дев’яності, колгосп розвалився, і ось ці самі гаражі першими ж розтягли. Залишилась тільки крівля з побитого шиферу та стіни, які вночі не потягнеш. Навіть Ливоніха, коли приватизовувала залишки пайгоспу, від цих гаражів відмовилась.
Тепер на пустирі біля криниці та розбитих гаражів за хазяїна був кіт Рижик. Це кіт померлого два роки тому діда Кірзая. Взимку кіт жив у родичів Кірзая, а влітку панував біля ляхової криниці. Рижик був величезний кіт, який полював не тільки на мишей та пацюків, але й на молоденьких зайців. Численні шрами від бійок з іншими котами та пацюками прикрашали морду Рижика. Навіть собаки, яких вночі відпускали погуляти, обминали пустир, бо зустріч з Рижиком могла закінчитись не тільки подряпиною на пиці, але й вибитим оком. Рижик, наче лев, охороняв свою територію.
До криниці підійшли Іван та Петро. Друзі давно тут не були. Навіть під світлом місяця картина була доволі ганебною. Що бур’ян був по пояс – це таке, а от те, що криницю спаплюжили, розламали та усюди сміття накидали, неприємно вдарило по очах. З того часу, як помер батько Василя, який наглядав за криницею, тут хазяйнували лихі люди, які не боялися ані Бога, ані людей.
– Сала взяв? – спитав Петро.
– Так, ще й огірків та хліба. А де ж нам розкластися? – Іван розгублено подивився навкруги.
– Зараз.
Петро віддав пляшку Івану, а сам пірнув у кущі. Через деякий час він повернувся зі старою дошкою.
– Ще з тих часів лежить. Обгорнемо газетою, буде як стіл.
Петро дістав з кишені стару газету, обгорнув дошку та поклав її на бетонний круг криниці. Іван поставив пляшку та почав розкладати їжу.
– Щось Василь затримується. Може, чекає, поки мати заснуть? – нетерпляче промовив Петро.
– Добре, хоч взагалі з’явився. Я як почув, що Василь приїхав, ледь не втік з роботи. Ще й, як навмисно, кілька разів світло відключали. Ніяк не могли доробити газонівський кузов. Сварку вимикало, – Іван закінчив різати сало і почав нарізати огірки.
– Що, Ливоніха не відпускала?
– Ага, стерво стара, – так не тільки Іван, а й всі позаочі називали Ливоніху, – стала впоперек цеху і каже: «поки не закінчите, ніхто нікуди не піде», і на мене так дивиться, наче знає, що я поспішаю. Ще б трохи, і дулі один одному накрутили.
– Її теж можна зрозуміти, жнива скоро. Готується… – Петро зірвав тонку стеблинку і за звичкою сунув її в рота. – А я з Прилук приїхав, помився, переодягаюсь, а тут теща заскакує в кімнату і прямо з порогу: «Радій, байстрюк, твій ненаглядний Василь приїхав. Як знов будеш вештатись по ночах та міліцію приведеш, то забудь стежку до нашого двору!» От вже дав Бог тещу! Скільки злості!.. Мабуть, як помре, то і трава на могилі не виросте.
Іван присів на краєчок криниці.
– Як думаєш, Василь залишиться чи у Київ поїде?
Це питання, наче гвіздок, сиділо не тільки в голові Івана, але і Петра.
– Хто знає, – відповів Петро, – Василь – птах вільний. Я в Києві більше року працював. Але… мені не сподобалось. Більшість грошей віддаєш за хату та харчі, та й поневірятись по чужих хатах остогиділо... Але як Василь поїде у город, то і я за ним. Нема тут чого ловити.
– А я, мабуть, залишусь, не для мене ця метушня. Люблю, щоб простір був, щоб сонце виходило з поля і в полі сідало.
– Аби ще робота була пристойна. Василь як поїхав, то я забув, як купа грошей виглядає, – Петро виплюнув стару стеблину і нахилився за новою.
– Та-ак, весело тоді погуляли. Добре, хоч від тюрми відкараскались, – згадав Іван.
– А мені все одно. Як Василь щось придумає, я з ним піду, – Петро давно зрозумів, що самі вони без ватажка нічого не варті.
– Тобі добре казати, у тебе тільки жінка, а у мене ще й двоє діточок, – не здавався Іван.
– Що поробиш, орли без грошей не розмножуються, – відповів Петро.
В той час, коли хлопці готувалися до зустрічі зі своїм отаманом, кіт Рижик, не звертаючи на них уваги, намагався вполювати мишу. Він давно наслухав, як вона копирсається у сусідньому чагарнику, і потихеньку до неї підкрадався. Але в якоісь миті до його носа долетів запах свіжого домашнього сала. Рижик зупинив полювання і ще раз потягнув носом повітря. Запах ішов від криниці. Поки Рижик стояв у роздумах, куди йому податися – до миші, чи до сала, з повітря наблизився легкий шум, і величезна сова впала каменем на ту саму мишу, яку полював Рижик. З мишею у кігтях сова полетіла до себе. Ця сова була чи не єдиною істотою, з якою Рижик не хотів сперечатись, а тому він рішуче повернув у напрямку сала. З досвіду Рижик знав, що після чоловічого бенкету завжди щось залишається.
Нарешті, на стежці, яка вела від дороги до криниці, з’явився Василь. Він тихо і швидко наблизився до друзів.
– Здоров, побратими! – Василь радісно привітав своїх найближчих помічників.
– Здоров, брате! – зраділи хлопці.
– Ну, як ви?
– Де ти стільки пропадав?
Чоловіки втрьох, як рідні брати, обійнялися, бо дуже скучили.
– А це що? – Василь побачив дошку із пляшкою та салом. – Бенкет на честь зустрічі?
– Так що ж ми, не православні чи не козаки! – відповів Іван та розлив по чарках.
– Як годиться, – підтвердив Петро і подав Василю стограмового гранчака з оковитою.
– Добре, за зустріч, – оголосив тост Василь. Після того, як гранчаки опинилися на дошці, Василь знов звернувся до друзів. – Який же я радий вас бачити, хлопці! Добре, що всі ми живі і знову разом! Але лірику і сльози залишимо жінкам. У нас є справи важливіші. По-перше, як ви довели село, що навіть мого батька побили? І взагалі, що тут до бісової матері коїться?
Хлопці перезирнулись. Вони не очікували, що отаман одразу перейде до справ, але побачивши Василя бадьорим та рішучим, навіть зраділи.
– То все Панько з Грицаєм, – після деякої паузи відповів Іван.
– Як ти поїхав, вони потроху все село під себе взяли. Спочатку тільки п’яниці та ледацюги під ними ходили, а як злигалися з синами Ливоніхи, то тепер майже всім тут і заправляють. Без них ніхто в селі не торгує ні горілкою, ні вугіллям, ні маком, – додав Петро.
– Навіть на фермера наїхали, – згадав Іван, – але той хлопець кручений, сам колись у тюрмі сидів. Накликав своїх та надовго замовив Паньку дорогу на ферму.
– Та-ак… Загалом ясно… А тепер детальніше, що тут було, коли я пішов із села?
На цьому місці треба знов згадати минуле нашого героя. А воно доволі героїчне. У вісімдесят сьомому році Василя призвали до лав Радянської армії і не абикуди, а до військово-повітряних сил. Після учбового підрозділу новоспечений гвардії молодший сержант Василь Шибко попав у самісінький Афганістан. У великих сутичках участі не брав, бойові дії тоді вже згортали, але пороху понюхати все ж довелось. Вперше – коли караул під його командою прийняв бій за склад з пальним, поки не прийшло підкріплення. Вдруге – коли десятеро добровольців, з якими був і Василь, під командуванням свого лейтенанта пішли визволяти командира частини. УАЗик командира викрав з дороги місцевий польовий командир. Командира частини тоді звільнили, але лейтенант, який командував операцією, загинув, та ще подряпало двох хлопців. Саме за ці дві сутички Василь Шибко і отримав медаль «За бойові заслуги». У вісімдесят дев’ятому разом з усіма Василь залишив Афганістан, а через три місяці опинився вдома.
Багато гуляти не довелось, бо для гвардії старшини у рідному колгоспі і робота знайшлась гідна. Помер колгоспний завгар. Василь енергійно взявся за справи. Вже до початку жнив усі машини були відремонтовані, пофарбовані та виглядали «наче яєчко». Голова колгоспу навіть потилицю почухав. Він ніколи не бачив свої машини у такому відмінному стані. Два роки автогосподарство, яким керував Василь, займало перші місця в усіх соціалістичних змаганнях, які тільки на той час існували. Така вже була вдача Василя – завжди і усюди він повинен бути першим.
І ось настав дев’яносто другий рік, який остаточно зруйнував всі надії селян на перебудову. Народжені державою колгоспи без її підтримки збанкрутіли. На всі господарські відносини пішов бартер, а з ним і розкрадання майна. Василю нічого не залишилось, як теж взяти в цьому участь. Він, як наближений до правління, викупив за балансовою вартістю бортову машину ГАЗ і комбайн. А щоб приватизована техніка не дуже муляла селянам очі, продав комбайн якимсь підозрілим людям з іншого району.
Але і це ще не все. Треба згадати, що наприкінці вісімдесятих баби почали жалітися хтось по ночах вирізає їхній мак. Дійшло до того, що на селі майже не залишилось насіння маку. Тобто, не те що в пиріг покласти, а скоро і сіяти нема чим. З наркотою Василь стикався ще в Афганістані. Одного разу і сам скуштував, але швидко второпав - ця гидота тільки для слабких.
[justify] Спочатку Василь та хлопці з гаражу зробили кілька облав на міських «ботаніків», які вирізали мак. Нам’яли їм боки та замовили шлях до села. Так було у вісімдесят дев’ятому та дев’яностому роках. Та все одно навала