Якось Оксана, мати Василя, розповіла чоловікові, що в її родички, яка живе біля самої Білявки, забрали з сараю усі риболовні сітки, що залишились їй від діда. Сама родичка рибу не ловила, але хотіла продати сітки, щоб мати якісь гроші.
Михайло пішов розбиратися. Злодюжок знайшов швидко, але розмови не вийшло. Надто вже різними мовами розмовляють трударі і ледацюги. Ти йому про совість – а він тобі в пику. Ось після цього випадку Оксана і побачила на спині та руках чоловіка свіжі синці.
Доходило до анекдоту. Згаданий вже тут Тарас Серпанюк (це той п’яниця, що майже не єдиний з усього села відсидів за крадіжку бугая два роки) продав свою мисливську рушницю Петру Бульбанюку. Петро жив одинаком, а працював у фермера на машині. Господині в його домі нема, а тому і хазяйства він не вів, так, трохи допомагав матері й у неї ж брав все необхідне: молоко, картоплю та інше. Тобто, вдома він майже не бував.
Випав перший сніг, роботи мало – саме час іти на зайця. Кинувся Петро, а рушниці нема! Придивився пильніше, а з рушницею зникли і ще деякі речі. Він до Серпанюка, а той якраз торгує його рушницю іншому покупцеві. Як ви і здогадались, день той у Серпанюка був не самим вдалим. Навіть при тому, що поруч сиділи друзі Тараса Панько та Грицай, але ніхто пальцем не ворухнув, щоб захистити товариша, бо така ситуація навіть для їхнього середовища була за край.
Але ж знов повернемось до хлопців біля криниці.
– За Олену чув? – спитав Іван.
– Так, це мої справи, – відрізав Василь.
Петро перевів розмову на іншу тему.
– Казали, ти до донського війська подався, а потім куди?
– У батька є кум на Дону, колись разом служили в Радянській армії. Батько хрестив його старшу дочку. От до нього я і поїхав, потім пішов на контракт у Російську армію, у Чечню добровольців набирали.
– А як же тебе взяли? Без російського громадянства та ще й під слідством?
- В них на Дону свої закони… Отаман за мене поручився. Ще й … воно теж не все так просто.
О! Це цікава і романтична історія, як Василь попав у Чечню, але Василь вирішив не розповідати її. Не було ні часу, ні настрою. Може, колись потім, за чаркою, він і розкаже друзям… Але я не втримаюсь і розповім.
Можна було б для червоного слівця сказати, що прийняли Василя на Дону, як рідного сина, але це не відповідає дійсності, бо зустріли його стримано. Воно і не дивно. Незваний гість гірше… самі знаєте за кого. Більше місяця Василь працював на Клима Боровця, так звали батькового кума, як звичайний наймит, майже за харчі, і тільки на початку листопада, коли більшість сільськогосподарських робіт було закінчено, Клим привів Василя до козачого отамана.
Василь розповів все, як було насправді. Але несподівано відчув, що кримінальна частина його розповіді зовсім отамана не зацікавила. А навпаки, дуже сподобалась розповідь, як той голяка бандитів додому послав, яким чином застави навкруги села ставив. А ще козачий отаман довго вивчав військовий квиток Василя.
Несподівано той сподобався отаману, і тому на другий день записали Василя рядовим козаком до сотні єсаула Клима Боровця. А щоб було з чого жити, знайшли посаду водія у місцевій заготконторі. На постій влаштували до старенької вдовиці. Стара грошей не брала, її влаштовувало те, що Василь робив дрібний ремонт та допомагав по господарству.
Вправи з конем та шаблею Василь засвоїв за кілька місяців, а щодо іншої зброї та військового вишколу – то тут рівного Василю навіть не було. Таким чином, десь через півтора року, на заздрість місцевим парубкам, дослужився Василь до звання підхорунжого донського козачого війська. Але і це не головне!..
Було у Боровця дві доньки. Одна Марічка – це та, яку хрестив ще батько Василя, ця давно заміжня, а була ще молодша - Ірина. Так ось ця Ірина не дівка, а козак в юбці! Ще й язиком ріже, наче ножем, а хто слова не розуміє, то може і за чуприну відтаскати. А женихів, женихів!!! Можна ціле поле гарбузами засівати.
Поки Василь був рядовим та батьковим наймитом, вона й уваги на нього не звертала. Та от якось на весілля козака з їхньої сотні Василь вперше на людях з’явився у новенькому мундирі підхорунжого. Начепив свою афганську нагороду – медаль «За бойові заслуги» – і добряче там погуляв. Навіть разом з іншими козаками за бешкет та бійку отримав десять ударів кийком.
Це нормально, бо серед донських козаків для порушників дисципліни ще є таке покарання. Але після цього весілля Ірина наче прозріла та не давала Василю спокою. Навіть Клим, її батько, зітхнув з полегшенням, ну нарешті, дівка схаменулась та знайшла, кого шукала. Діло воно молоде, ніде правди діти, порозумілися Василь з Іриною. Але не все так просто, бо Антон, син отамана, теж накинув оком на Ірину! І це не кажучи про інших хлопців.
Спочатку Василь та Антон кілька разів перетикались на козачих зборах, і тільки залізна дисципліна Клима Боровця не дала конфліктові розгорітися. Та от збори скінчились. Козаків відпустили. Обидва хлопця, навмисно не уникаючи зустрічі, зайшли до місцевого кафе, і, здавалося, тут вже сутички не оминути. Тільки-но хлопці почали м’яти один одному боки, як тут наче з неба впав - козачий патруль. Обох посадили в холодну. Місцеві хлопці, ясна річ, були на боці Антона. Тобто конфлікт за дівчину міг стати непередбачуваним. Бо і козаки хлопці серйозні, та й Василь не з тих камінців, що самі назад котяться.
Отаман не знав що робити! Не було клопоту, так на тобі!
Але напруженість зняв сам Василь. Він чув, що в Ростові набирають добровольців у Чечню. Розуміючи, що він чужинець і своїм тут ніколи не буде, Василь, тільки-но відсидів покарання за бійку, став просити отамана посприяти йому піти в армію. І отаман з радістю здихався Василя. Подзвонив куди слід, та ще й папірець який треба дав у супровід.
А що ж Клим та його Ірина? Спочатку Клим впав у розпач. Такого зятя загубити! Та й донька могла зробити йому вирвані роки! Але напрочуд нічого не сталося. Ірина спокійно провела Василя на війну і більше про нього ніколи не згадувала. А таємницю своєї поведінки залишила при собі.
Річ у тому, що кілька разів Василь назвав Ірину Оленою. Ну, після першого разу Ірина думала, забалакався хлопець, з ким не буває, одне думав а інше сказав. Але коли Василь помилився втретє, то зрозуміла дівка, що гризе не свого горіха.
Батальйон «Нічна блискавка», до якого потрапив Василь, створювався як підрозділ, що має вести виключно нічні бойові дії. Всі, хто служив там, навіть зв’язківці, кухарі та писарчуки, були тільки контрактниками. Незважаючи на весь свій військовий досвід, нагороду, військове та козаче звання, Василь потрапив у батальйон лише на посаду рядового. І тільки після шести місяців служби, поки йшло примирення з Чечнею, і батальйон займався учбовими тренуваннями, Василь дослужився до командира відділення.
Батальйон складався з п’яти рот: чотири штурмові й одна рота розвідки та технічної підтримки. Василь попав у розвідку. Те, що готували до реальних бойових дій, відчувалось одразу. По-перше, гроші. Рядовий батальйону одержував стільки, скільки Василь, працюючи водієм на хуторі, навіть з усіма приватними рейсами, заробив би за три місяці. По-друге, залізна дисципліна. Батальйон інтернаціональний, росіян було трохи більше половини, а інші - це українці, білоруси, казахи, прибалти, кого там тільки не було, навіть німець був. А тому такі слова, як чурка, жовтопикий, хохол, чорнозадий, кацап - з першого дня випалювали розпеченим залізом. І як виявилось, не дарма, бо у реальних бойових обставинах нема ані чурок, ані хохлів, є тільки бойові друзі та ворог.
З перших днів поновлення війни «Чорна блискавка» виступив на ворожу територію. Різниця між Афганістаном та Чечнею була велика. Якщо в Афганістані свої і чужинці відокремлювались легко, то тут і форма, і зброя, і мова були однакові.
Спочатку батальйон спіткав неабиякий успіх. Чеченці та найманці, які воювали за них, не звикли, що армія навчилась воювати вночі. Нічні оточення, захоплення населених пунктів, нічне мінування та розмінування були повною несподіванкою. Але згодом оговтались і почали відповідати.
Саме під час такої нічної відповіді й отримав поранення Василь. Тільки-но він прийшов до намету з чергування, поставив біля ліжка автомат, зняв бронежилет та каску, як почув перші постріли та команду «Тревога». За тривожним розкладом його відділення, а точніше ті, хто не задіяний в чергуванні, повинні зайняти оборону біля західної частини військового табору. Усі були професіоналами, а тому двічі повторювати не довелось.
Коли взвод зайняв оборону, на табір посипались міни. Одна розірвалась біля намету і запалила його. Вогонь від намету освітив оборонців, а це було вкрай небажано. Бо мало того, що всі бачили їхню позицію, та ще й через полум’я намету оборонці погано бачили своїх нападників. Василь вхопив вогнегасник і почав тушити полум’я. Куля попала у руку трохи нижче лівого плеча. Спочатку Василю здалось, що хтось ткнув ззаду палицею. Він навіть озирнувся, і тільки за мить, коли біль почав наростати, а гаряча кров потекла донизу, зрозумів, що поранений. Якась шалена куля здалеку, що майже загубила свою швидкість, все ж знайшла ціль.
В Ростові, у військовому шпиталі зробили операцію, і вже за два тижні як легкопоранений Василь був у наряді по госпітальній кухні. Чистив овочі, мив тарілки. А ще через два тижні повернувся до своїх. Ще у шпиталі Василь зробив з кулі амулет та на металевому ланцюжку причепив на шию. Про поранення говорити не хотів. Вихвалятись перед новачками не було чим, бо поранення було ззаду, а ті, хто знав обставини, і так дивились на Василя з повагою.
Згодом почалось переформування батальйону. Нічні атаки вже нікого не дивували, а тому дві штурмові роти разом з обладнанням для ведення нічного бою передали спецназу. Рештки батальйону переформували у розвідку. Тепер в його відділенні було не сім, як колись, а чотирнадцять розвідників.
На цьому спогади припиняю і знов повертаюсь до хлопців біля криниці.
- Василь, розкажи за Чечню, бо чого тільки не брешуть, – запитав Іван.
[justify]- Що вам, хлопці, сказати, це війна за гроші. І з нашого боку, і з їхнього я не бачив жодного