– Гроші – воно добре, але ж там на кутку, крім горілої плотні, ще три хати є, – зауважив Грицай, – тому дроти під напругою.
– Та ніхто там не живе! Я тільки-но звідти.
– Одну дачники купили, просто зараз їх нема, – згадав Панько.
– Ну, даєш!.. Відколи ви дачників жаліли? – здивувався Гребля.
Панько, який досі розмовляв лежачи, підвівся, сів на землю та охопив руками ноги.
– Як тобі пояснити… Розумієш, тут у нас трохи влада помінялась. Такі оборудки вже небезпечні, – Панько взяв склянку з самогоном, випив, занюхав кулаком, а потім додав, – особисто я не хочу, щоб мені того дрота потім у дупу запхали.
З наскоку справа не виходила, мабуть, хлопці вже відчули важку руку Василя. Тоді Гребля, як досвідчений маніпулятор, «дістав козирного туза».
І знов маленький відступ у минуле. Колись, ще за радянських часів, наприкінці перебудови у Лозовому Яру оселилась Марічка Кравець. Де вона жила до цього часу, ніхто не знав, навіть сусіди. Хату отримала від бабусі, до якої кілька разів приїздила, а тому спадок ніхто не заперечував. Чоловіка в неї не було, дітей теж, хоч і років дівчині далеко за тридцять. Сказати, що була вона якась не така чи погана, не можна. Нормальна собі жіночка, навіть симпатична. Корову чи кабанчика не тримала, завела десяток курей та обробляла половину городу, а іншу половину здавала в оренду сусідам за мішок картоплі. Тобто до сільської праці ніякого хисту, а щоб було за що жити, влаштувалась на роботу агентом держстраху. Купила велосипед та їздила по селах, умовляла людей страхувати майно та життя.
Скільки Марічка заробляла, ніхто не знав. А два роки тому, на самому початку літа вона зникла. Сусіди тиждень її не бачать, другий. І тут півсела почало питати: «Куди Марічка поділась?» Петро, друг Василя, був сусідом Марічки і ніяк не збагне, чого її всі питають? Невже так страхуватись закортіло? І їздили зовсім різні люди: і голова сільради Семен Адамович, і п’яниця Серпанюк, і люди, які жили на другому кінці села, навіть сам Панько кілька разів питав за Марічку.
Чим більше часу спливало, тим темнішою ставала теща Петра. В решті-решт до хати, де жила Марічка, в’їхали нові люди. Тобто хату через прилуцького нотаріуса було продано, а тому надії у Петрової тещі більше не залишилось.
Яким чином відсутність страховщиці так схвилювала людей? А тому, що за останні місяці Марічка об’їхала всіх знайомих, а це майже все село, і напозичала силу силенну грошей. Майже третина села написали заяву дільничному, що дали Марічці в борг гроші. Але є думка, що хтось засоромився виглядати дурнем, та промовчав. Тобто справжню суму грошей, яку напозичала Марічка, ніхто навіть не підрахував.
Завели карну справу. За адресою, на яку начебто виписалась Марічка, ясна річ, її не було, і там, де колись вона мешкала, теж її ніхто не бачив. Оголосили в розшук, але марна справа. Бо як поїхала вона на Росію чи Білорусь та ще й заміж вийшла, то ніхто її вже не знайде. Тобто, плакали грошики лозовчан.
Ось таку аферу провернула спокійна самотня симпатична жіночка. Більшість за ті гроші більше не згадували. Але не Панько! Спогади про підступну агентку, яка пошила його в дурні, ще досі обпікали його серце. Від самої лише згадки про неї очі Панька наливалися кров’ю. Тому друзі в присутності Панька, як могли, оминали цю тему.
Знав про це і пан Гребля, а тому не без вагань, але ж дістав свого «козирного туза».
– Як принесеш алюміній, дам тобі нову адресу страхової агентки! Вона в Білій Церкві живе.
Реакція Панька була миттєвою. Він аж підскочив.
– Що? Знайшли цю сучку? – ще б трохи, і Панько взяв Греблю за груди, але той, відчувши загрозу, відхилився.
– То як, домовились? – Гребля розумів, що переміг.
– Буде тобі алюміній. – Панько налив собі ще чарку. – Але як збрехав, то дивись, я тебе й у пеклі знайду.
Гість встав, обтрусився і, пробурмотівши «Чекаю», швидко пішов геть. Грицай приніс першу засмажену курку, і друзі почали гуляти по повній. Давно в них не було такого вдалого дня!
Цього ж дня, але трохи пізніше в кабінеті директора молокозаводу відбулась коротка нарада. Директор сидів перед комп’ютером в Інтернеті. Він хотів використати вимушену паузу на виробництві з користю. На одному із сайтів директор знайшов продаж дрібних додатків до свого переробного устаткування. Така собі мала механізація, яка значно підвищувала якість і зменшувала витрати. Коли він роздивлявся черговий технічний пристрій, до кабінету завітав Гребля.
– Ну, що? Зробив? – глянувши на гостя поверх монітора, спитав директор.
– Так. Ти б бачив його очі, коли він почув за Марічку. Мабуть, це єдина сучка, що його обдурила. Та дізнається Панько, що ми його кинули, мені хоч тікай! Він так і казав: «Я тебе і в пеклі знайду», – Гребля не сідав, бо залишатись надовго не збирався.
– Заспокойся, – впевнено, як досвідчений інтриган, промовив директор. – Як Василь дізнається за вкрадені дроти до своїх гаражів, то швидко їх знайде. Аби Василь з Паньком зачепились, а хто у тюрму піде, а хто в лікарню чи той світ, все одно. Потім про агентку ніхто і не згадає.
– Тобі добре говорити, а я його очі бачив, мені краще вшиватися. Вдруге Панько не дасть себе одурити.
– Кого за себе лишаєш?
– Митрохіну. Я їй всі папери передав, вона в курсі наших справ.
– Добре, відпочивай, чим менше свідків, тим краще.
Гребля пішов, а директор спокійно, наче нічого не сталося, продовжував працювати.
В суботу, як і обіцяв Василь, на шкільному спортивному майданчику сталось перше заняття з самооборони для молодих козаків-пластунів. Чому саме на шкільному майданчику? По-перше, це був єдиний діючий спортмайданчик на селі, по-друге, треба показати людям, що його справа розвивається на всі боки.
Спочатку Роман і Кіт пробігли легкий крос, за ним підтягування та віджимання від землі, потім вправи для зміцнення м’язів живота. Коли розминатись закінчили, приступили до вправ самооборони.
По-перше, вивчали бойову стійку, потім стандартні методи нападу та захисту. Василь добре розумів, що перед ним не солдати, а хлопчаки, тим більше, це було перше заняття, тому все робили зі страховкою і якомога обачніше. Велику увагу приділяли диханню та дотриманню рівноваги. Хвилин десять чи більше вчились правильно дихати, потім стояти на одній нозі, а потім і те й інше одночасно. Показав Василь і кілька захватів ножа, та як уникати кулі при наведеному на тебе пістолеті. Все було по-справжньому! Хлопці були в захваті!
Те, що в суботу буде заняття із самооборони, знали майже всі хлопчаки села. Яким чином? Неважливо. З різних таємних куточків за діями пластунів стежили десятки допитливих очей. Більшість хлопчаків заздрили Коту і Ромці. Про свої «бойові» дії молоді пластуни, звичайно, мовчали. Але були інші свідки: пастух, хазяїн ХТЗ-150, а тому всі знали, хто робив останні дива.
Заздрість, романтика, перспективи цікавого життя тягли хлопців на майданчик, наче магніт. Поступово хлопчаки повиходити із засідок. Коло зацікавлених очей почало звужуватись.
Василь одразу помітив окремі постаті, але не надав їм великої уваги. А коли Рома побачив сусіда і голосно привітався, він по-іншому озирнувся навкруги. З різних куточків на майданчик дивились зацікавлені хлопчаки. Василь всім махнув рукою і голосно, щоб почув кожен, гукнув:
– Добре, всі давайте сюди, ближче.
Хлопці, поглядаючи один на одного, нерішуче підійшли до майданчика.
– Ну що, хлопці, хто хоче ділом займатись, шикуйсь у шеренгу!
Хлопці були різного віку – від шістнадцяти до тринадцяти років. Фізкультурою в школі займались всі, а тому швидко за зростом вишукувались у шеренгу. Що робити з хлопцями, Василь вирішив останньої миті.
– Здоров, земляки! У мене для вас пропозиція: треба створити дитячу футбольну команду. Хто хоче тренуватися, крок уперед!
Всі зробили крок уперед. Один із хлопців підняв руку.
– О! Вже перші питання, – здивувався Василь, – слухаю.
– А форму дадуть?
Миттєва ідея зробити футбольну команду все більше і більше подобалась Василю. Все складалось докупи.
– Так, і форма буде, і автобус їздити на матчі. Але спочатку треба багато потренуватися та привести футбольне поле до ладу. Всі, хто буде старанно займатися футболом, згодом отримають можливість вступити до молодшого куреня нашої «Козацької застави», де зможуть разом з Ромою і Котом вивчати прийоми самооборони. Але це право треба заслужити, бо дисципліна буде, як у козачому війську. Капітаном футбольної команди призначається командир молодшого куреня козак-пластун на прізвисько Очеретяниий Кіт, якого ви всі добре знаєте. Тепер щодо футболу. Перша гра з Миколаївкою вже за місяць. Всі накази Кота повинні виконуватись, як мої. За сьогодні- завтра треба підготувати поле. Післязавтра ввечері перше тренування. Капітан, приймайте команду. Вільно!
Хлопчаки оточили Василя.
– Дядьку Василю!
– Звертайтесь до мене «пан Василь».
– А в Миколаївці вже є команда?
– Так, її очолює директор школи. Вони давно тренуються. Все, вибачайте, мені треба йти. Всі питання до пана Кота.
В цей час повз майданчик проходив Семен Адамович. Він був у поганому гуморі, але помітивши Василя, спрямував до нього.
– Василь, можна тебе на хвилинку? – гукнув голова, не підходячи до майданчика.
– Так, доброго ранку, Семене Адамовичу, щось сталось? – Василь залишив хлопців і підійшов ближче.
– Вночі хтось познімав електричні дроти, які йшли до колишньої плотні та твоїх гаражів. А саме паскудне те, що три хати на тому кутку без світла залишились. Одна дачників, а другу сільрада виділила пенсіонерці Марії Осадченко. Її хата зовсім погана, то вирішили не ремонтувати, а надати з фонду села. Це не твої хлопці?
– Ні.
– Жаль, – ще більш зажурився голова, – сподівався, може, ви міняли на нові… А може, знаєш, хто?
[justify]– Здогадуюсь… Можу точніше з’ясувати, але… вам це не