Оксана взяла Наталку за руку, і вони пішли туди, звідки прийшли. Новина, наче жаром, обпекла Олену. Щоб трохи охолонути вона механічно підійшла до криниці та випила повний кухоль води. Думки, як блискавки, спалахували в її голові.
«Чи дурна я, чи навіжена? – думала Олена. – Щастя і доля самі до мене йшли, а я їх відштовхнула. Чого чекаю, кого шукаю? Чого мені в житті треба?.. Сама не знаю… Після Василя всі чоловіки якісь дрібні та огидні. А коли зараз знов відштовхну?.. То все, більше його ніколи не побачу!.. А так він буде знати, що ми чекаємо на нього, що у нього є родина! Хто зна, може, від цього йому легше в тюрмі буде. Ну, чого я вагаюсь?! Ще трохи, і тут буде повно людей. Півсела прибіжить подивитись на арешт Василя. Треба негайно щось вирішувати! Господи, поможи мені перемогти саму себе! Як же це важко!.. А Наталка, як вона до нього потяглась!»
На очі Олени навернулись сльози. Але тут на велосипеді під’їхав Петро. Олена вмить стерла вологу з очей.
– Василь, Василь, – ще здалеку почав гукати Петро.
– Чого репетуєш? – гримнула на Петра Олена. – Відпочиває Василь! Розкричався тут!
Петро, нарешті, роздивився криницю.
– У, яка краса! Можна пиріжка? Зранку нічого не їв.
– Бери. Чого треба?
– Ну і день сьогодні! – Петро витер з лоба піт. – Пилораму запустили, а там фермер наш автобус з ремонту пригнав. Що робити?
Вже потім, згадуючи цю ситуацію, Петро не міг збагнути, чого він раптом став докладати Олені про справи, а тим більше виконувати її накази.
– А сам що, маленький? – Суворо спитала Олена, наче все життя керувала чоловіками. – Не знаєш, що робити? Приймай роботу! Все як слід оглянь, помацай руками, та сідай за кермо. До вечора поїздь на ньому добряче, по гальмуй, а потім про недоліки докладеш. Ясно?
– Так точно, ясно.
Петро сів на велосипед і, підхопивши трохи пиріжків, поїхав назад, але почувши звук Іванового мотоцикла, зупинився неподалік та зачекав. Мотоцикл підскочив до самої криниці. Заглушивши мотор, Іван спитав:
– Де Василь?
– Втомився Василь, – відповіла Олена, – день і ніч на всіх працювати, відпочиває.
Олена кивком голови показала на копичку.
– Треба будити, термінова справа.
– Ану, тихо! Я тобі дам будити, – рішучість Олени трохи спантеличила Івана, – що там сталось?
Тут Іван, так само як і Петро, сам не розуміючи чому, став докладати.
– Там молоковоз приїхав з новою накладною. За один літр молока тепер будуть давати одну гривню.
– Ну і що з того? – поки нічого не розуміючи, спитала Олена.
– Так пускати його чи ні?
Аж он в чому справа!
– А сам вирішити не можеш? У банці скільки молока? – напирала Олена. – Три с половиною літри?
Петро кивнув.
– То скільки тепер дадуть за банку молока?
– Три з половиною гривні.
– Тобі ще чогось треба?
– Ні.
– Тоді кажи Коту і Ромці, щоб запускали молоковоза, і хай село об’їдуть, усіх попередять про нову ціну.
Іван, присоромлений нерішучістю, завів мотоцикла та поїхав далі, а Петро, почувши доповідь Івана, посміхнувся: «Був в нас отаман, а тепер, мабуть, буде отаманша».
Здавалось, від розпачу Олени не залишилось і сліду. Але побачивши, як до них наближається Семен Адамович, її ноги знов підкосилися. Вона сіла на лаву. Серце колотилось так, наче ось-ось вистрибне. Неподалік від Адамовича йшли дільничний і сержант з автоматом. З усіх усюд починали сходитись люди. Всі, хто дізнався про появу дільничного і сержанта, хотів побачити це на власні очі. Семен Адамович йшов, похнюпивши голову.
– Олено? Ти?.. – трохи здивувався голова. – Мені сказали, що десь тут Василь. Не бачила його?
– А навіщо він вам? – Олена трималась з останніх сил.
– Так… Хотів повернути одну річ, – сумно відповів Семен Адамович.
– То давайте мені, я передам, - надія, наче маленький метеоритний камінчик, заскочила в душу Олени. – А чого ви такий сумний? Щось сталося?
– Вчора в лікарні помер Гриша Адаменко. Після аварії він так і не прийшов до тями… Я з його батьком і у школі був разом, і в армії… Батьків шкода. Гриша, хоч і бешкетник, але єдиний син.
З кожним словом голови камінчик надії почав рости, але сумніви ще залишались.
– А дільничного навіщо привезли?
Семен Адамович озирнувся і побачив дільничного та озброєного сержанта.
– Так, це не я його, а він мене. В Миколаївці збройне пограбування магазину. От він і прихопив мене, щоб я був за понятого … А ви про що подумали?
– Адамович, то ти йдеш чи ні? – гукнув дільничний.
Голова подивився навкруги і тільки зараз відчув весь жах ситуації яку він створив.
– Вибачте, я і подумати не міг, що так вийде.
За копичкою заворушився Василь. Побачивши голову сільради, дільничного та сержанта, він напружився та все ж підійшов до Олени. Що б там не сталось, а люди повинні запам’ятати його усміхненим та впевненим у собі.
– Ого, скільки людей!.. Це що, приймальна комісія з району? То підходьте до криниці.
Жарт, як здалось Василю, був досить доречним, та ніхто, не сміявся. Семен Адамович мовчки простягнув Василю кулю і пішов геть, а за ним дільничний та сержант. Останні сумніви розвіялись. Василь стиснув кулю в долоні. Олена більше не могла стримувати ані своїх сліз, ані почуттів. Вона пригорнулась до коханого і нікуди не хотіла ітти.
– Васю, рідненький мій! Пробач. Я нікому тебе більше не віддам!.. А на сьогодні вже годі, досить працювати. Пішли додому. Тобі треба добре відпочити. Я борщу наварила, та й донька наша на тебе чекає. Наталка і дня без тебе не проживе… Васю, рідненький! Як же ми за тобою скучили!
Звідкись вибігла Наталка і теж пригорнулась до татка. Василь подивився на небо і перший раз у своєму житті перехрестився.
– Дякую Боже, нарешті і я вдома.
. Потім пригорнув обох дівчат і вони пішли.
Тут уважний та розсудливий читач може спитати: «Так винен Василь у смерті Панька з Грицаєм чи ні?».
Що сказати? Про це знають тільки сам Василь та Ляхова криниця. Розповідаючи про себе Василь цю історію ніколи не згадував. А криниця?.. Так, усі пили з неї воду, і усім вона говорила: і скільки у кого дітей буде за життя, і скільки онуків, які болячки причепляться, і які хто премії отримає, а от про забитих хлопців мовчала. Мабуть, не всі таємниці цього світу нам треба знати.
Як на мене, стороннього свідка цих подій, то спрацювала подяка старої вчительки, пам’ятаєте, Василь допоміг їй із самого початку. Бо як казав в Иисус в Новому Заповіті: зробивши добре одному з цих нужденних, ви це зробили і для мене!
За точність цитати не відповідаю, але за змістом саме так.