. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Ми лишилися там, де осінній туман.
Нас ніколи нема. Нас давно вже не буде.
І Говерла-гора, і гора Піп-Іван
обернулися в будень,
у будень, у будень…
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Мир кричит нам не горлом, а раной молвы,
только что нам до мира и что нам до истин.
Мы остались все там. Наши судьбы кривы́,
как дорога на Пистынь…
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (Іван Андрусяк. ГУЦУЛИ — ГУЦУЛЫ вольный перевод Петра Голубкова)
alles
девчоночки гуцулочки воздушные как булочки идут по гулкой улочке хохочут и поют а им навстречу мальчики крутые как калачики бывалые подкатчики ревнители причуд берут под локти кралечек вручают им подарочек и сладкие две парочки бегут в кафе fast food там вкусный сок и бургеры официантки юркие со стройными фигурками традиции блюдут гуцулочки глазастые с бруслетами и яствами болтали с ловеласами во время смены блюд мальчишки долговязые рассказывали сказки им про будни их гимназии и группу «Ундервуд» идут гурто́м на лавочку в тенистую дубравушку и там на свежей травушке поделят всем грейпфрут девчонкам с шалопутами как было знать оттудова что некто из Нехлюдова решил что им капут
Галина Поліщук (Ярмульська). Гуцул Світить місяць над горами,
світить, ясно сяє.
А гуцул жене отару,
на сопілці грає.
Він заграє, заспіває,
пісню про страждання,
а гуцулка все чекає,
мріє про кохання.
А ті гори – крутогори
вітер обіймає,
там гуцулка чорноока
вівчара шукає.
А вівчар жене отару,
на сопілці грає,
він думає про дівчину,
що його кохає.
Та дівчина йде на зустріч
до свого милого,
заквітчала свої коси,
щоб не впали роси.
Коси довгі до пояса
дівка розпустила,
заквітчана й дуже гарна,
щира й дуже мила. — Добрий вечір, гарний вечір, –
мовила дівчина, –
Я прийшла на звук сопілки,
бо ти ж граєш дзвінко.
Той вівчар заграв ще краще,
про кохання вічне,
щоб почули усі гори,
річки та потічки.
А в нас на полонині є всього багато, приїзджайте щирі люди,
гостинно гуляти. Іван Андрусяк. ГУЦУЛИ Ми лишилися там, де осінній туман.
Нас ніколи нема. Нас давно вже не буде.
І Говерла-гора, і гора Піп-Іван
обернулися в будень,
у будень, у будень…
Пороз Писаний Камінь свавіллям імен,
за якими пітьма, за якими провалля.
Ми лишилися там, де простуджений день —
як розсерджений кальвін.
Нам кричить вже не горлом а раною світ,
але що нам до світу і що нам до істин.
Ми лишилися там. Наші долі криві,
як дорога на Пістинь.
Нас чекали Сорбонни, а нам — аби плоть.
Не химера, не мрія…
Ми лишилися там, де ридає Господь.
І мовчить Гуцулія.
