люди знов людьми стають. – Дракон посміхнувся бісенятові. – Та ти он Святомудра Федоровича спитай, він у нас головний спеціаліст з минулого. - Горинич вказав пальцем на поважного чолов’ягу, який сидів обабіч.
- Та я що, я ж до тебе, Гориниче Родовичу, бігаю, як треба щось взнати. Це ж ти в нас - жива книга бувальщини, і все пам’ятаєш пречудово! От тільки з датами в тебе… - науковець поворушив пальцями, мов би кажучи: «не відаєш ти, змію, дат».
- Ото ж бо, дати я ніяк запам’ятати не можу, та і взагалі… пам’ятаю… - останнє слово дракон сказав так, що всі насторожено подивились на змія, що він хотів цим сказати?
- А оно! Дивіться! Отут люди у двадцятому вже столітті, бачте Святомудре, пам’ятаю, - Горинич всміхнувся, - з болота та плавнів зробили собі пречудовий район, - хоч і позганяли з місць кількох болотяників та болотяниць. Але ж, воно, мабудь того варте було, бо на болоті виросло нове місто, а красиве тоді було! Найкращі зодчі над ним працювали, хоч і не все було там до ладу, та кияни пишалися своєю Оболонню. Там, до речі, ще залишилися деякі пам’ятки архітектури того часу, зараз реставрують їх. Тоді будиночки робили всього по дев’ять та чотирнадцять поверхів, вище ще не вміли будувати. Це он тепер, пан Лещинський посміхається, авжеж! Відмахав халабуду на тисячу поверхів, та ще з власними спортивними залами, та басейнами, ще й на даху сад розбив. Правда люди вже до тих мурашників не хочуть іти жити, землі вистачає, та й до неї що ближче, то приємніше. Чи не так Свириде Станіславовичу? – Дракон звернувся до молодика, що старанно робив вигляд, що його тут нема.
- Та що ти, Родовичу, тож я так зробив, не для житла, а як експеримент, може комусь і потрібно буде, то хай собі забирає. – Молодий архітектор зашарівся, та все ж спромігся відповісти.
- Ага, позганяли, хай їм грець! Та то нічого, ми собі нові місця знайшли. А люди хай живуть, вони ж також Родові нащадки! Нам багато не треба, а зараз і взагалі – краса! Болота в інших місцях поновили, до нас з ласкою, та повагою ставляться, - старезний болотяник погладив свої вуса, що були схожі на болотяний мох впереміжку з ряскою. – Та ми не жаліємось, все це в минулому.
- Дядьку! А що он то там блищить? Це ж що за споруда така, та яка велика, а мовби в повітрі висить, що її там тримає? – Маленька фея розправила крильця та піднялася до верхівки щогли.
- А ото цікава спорудина, - дракон хитро усміхнувся, - про те нам он науковці розкажуть - це їх рук справа! Тут така магія, що і я чудуюсь. – Горинич кілька разів махнув крилами, та відлетів від лодьї, мовби даючи слово людським вченим.
- Ну, це наш новий корпус політехнічного інституту. Він повністю побудований з матеріалу, в якому призупинено рух електронів, тож цей матеріал, майже незнищенний. Та в нього виявився ще один хист – антигравітація. Як тільки електрони…- але вчений не встиг дорозповідати, бо тут, з-під вовкулаки, виборсався мікроскоп Науспів, і вирішив прочитати лекцію:
- От і я кажу, що велика то справа – наука! Мікрокосм впливає на макросвіт так, що…
- Та годі вже вам! – Жилюк гримнув на мікроскоп так, що в того аж верньєри задеренчали. - Не можна по простому сказати, що зачарували залізо, то воно зара сильніше за алмаз стало, а через те і літає, ото й по всьому! Куме, та витягуй вже свої «високі технології», бо вчені як почнуть теревенити, то аж у горлі посохне!
Лішак, що сидів поруч відьмака потяг було кварту з кишені, та враз зупинився – на нього суворо дивилась його «половина»:
- Аж ось я вас промочу! Ось ви вже в мене лежатимете заспиртовані в тому самому інституті! От же, ні, люди! Ви тільки подивитесь, ну ніяк не можуть ці два йолопи без кварти! Та щоб у тебе ця оковита посеред горлянки стала! Хоч би діточок посоромилися! – Мавка взялася за свого чоловіка, та, за браком місця, почала його сіпати від себе та до себе, той аж посірів.
- Та годі вже, Любко! – Та не буду, ось тобі, на! Сама наллєш, коли стане! - Лішак вже й не радий був, що потягся за цією квартою.
- От же бісова баба! Ну не дасть чоловікові спокійно та культурно випити! Кумасю! Та не гойдай його так, бо він зара всім твій вчорашній борщ покаже! – Відьмак вчепився в лішака намагаючись його втримати.
- В мене своя баба є, навіщо мені така навіжена? – Старий біс визирнув із-за щогли. – Моя в мене спокійніша, завжди наллє, як я захочу, ой! – Біс сіпнувся, та закрутився на місці, намагаючись щось витягнути з кишені. – Отакої! Вона мені брязкальце до штанів кинула!
З брязкальця пішов густий дим, а з нього виринула бісова дружина зі шматком власної кухні:
- Ах ти ж мій рогатенький! То я тобі наливаю? – З диму показалася рука бісихи з чимось, аж дуже схожим на рогач, яким раніше пироги з печі виймали. Тим рогачем бідний біс отримав межи роги так, що ляскіт можна було почути і на землі. – Та як я за тобою не глядітиму, то ти ж соколику мій підтоптаний, десь обов’язково у халепу скочиш!...
Навколо цієї компанії зібралися спостерігачі. Хто сміявся, хто підзужував. Всі розуміли, що такі сварки ні до чого серйозного не доведуть, бо ж пари були знані, жили разом душа в душу вже не першу сотню літ, тож такі сварки були лишень «для проформи», аби життя повнішим було.
- Мабуть таки годі вже! Ви ж всім заважаєте! – Маленький болотяник визирнув з-під руки свого батька. – Тут же ще й ми є! А нам цікавіше дядька слухати, аніж вас! – Хлопчик аж роздувся, від розуміння власної зухвалості.
- Вустами дитини… - Жилюк схаменувся, та звернувся до друзів, - а й справді, годі! Гориничу,то що ти ще нам покажеш?
Старий змій вже розвертав корабель. Тепер від району університету вони полетіли сторону Голосіївського парку. Колись це був прекрасний, але не дуже великий парк. Тепер же, стараннями людей та природних духів, цей парк перетворився на велике диво, яке всі в світі вважали чи не найпершим чудом. Дракон та інші істоти, які мали змогу вільно літати у космосі, до цього парку притягли силу силенну іншопланетних рослин. Лішаки, мавки та інші духи лісу, мало не позбулися розуму, адаптуючи ці рослини до Земного клімату. Голосіївський парк протягнувся півкільцем серед Києва, з’єднуючись із Лисою горою. Це було величне буяння природи, і не тільки земної. Біологи всього світу отримали можливість вивчати флору інших світів не виходячи з дому. Горинич посадовив лодью посеред парку, на великій галявині, та запропоновував гостям трошки прогулятись. І люди, і народ виходили з корабля, розминаючи трошки затерплі ноги, і вдихаючи напоєне всіма ароматами Всесвіту повітря парку.
- Вона до мене доторкнулася! – Вереснула молода відьмачка. - Що це за пухнастик такий?
До відьмачки тулилося щось, що можна було прийняти за пухнастого десятинога з величезними вухами.
- Та то ж альдебаранський лоскотун! – Один з гостей виявився ксенобіологом. – Взагалі-то вони дихають рідким воднем, а якщо полоскочеш його під вухом, то почуєш музику. Це вони так приваблюють до себе запліднюючів.
І справді, коли відьмачка полоскотала вухо цієї рослини, всі почули дуже приємну мелодію, хоч і занадто у високій тональності, як для кого.
- Отаке! Воно співає! – Домовик присів біля пухнастика, та почав його лоскотати. Під кожним з семи вух була своя мелодія.
- А оце що? Дядечку біолог, що то таке за онде? – Мале кентавреня намагалося відірвати листочок від якоїсь рослини, та тягнула його до себе міняючи кольори, та блимаючи світловими цяточками.
- А це нечіпайло солодкий з Проціону - в нього взагалі дихання нема, та він живиться різними отрутами, а видає цукор через ті листочки. Та я раджу їх не відривати. Ми поливаємо його сумішшю сірчаної кислоти та оксиду цинку, це його улюблений трунок. Як відірвеш листочок, то це на тебе і потече, а як погладиш, то воно тобі цукерку дасть.
- Таке скажете! Я вже дорослий і знаю, що цукерки на деревах не ростуть! – Кентавреня опасливо погладило той самий листочок, що хотіло відірвати. – Ой! Таки ростуть! – Малий одразу запхнув солодку грудку, яка набрунькавіла на кінчику листочка, собі до рота. – Як іриска з мармеладом! – Пробубнявило з набитим ротом кентавреня.
Діти одразу оточили кущ і почали пестити його та гладити, аж доти, доки дорослі не відігнали малечу. Ротики всіх було вимазано у солодку та липку масу.
- Ну тепер, мабуть, такі нечипайли, ростимуть у кожному дворі! – Розсміявся біолог. - Вони таким чином розмножуються!
Так, переходячи від рослини до рослини, гості не помітили, як повернулися майже до дому.
- А оно наша Лиса гора! - Мале упиреня підскочило до матері. - Мамо! А ми ще ж не додому, да? Тут так цікаво…
- Та де ти бачиш ту гору! Ми ж тільки но прийшли в парк! – Мама упириха глипнула на свого малого, а потім, придивившись, - а й справді! Ми вже майже вдома.
Дракон ще багато чого встиг розповісти, поки вони йшли до гори. Обминувши її всі побачили власні оселі і подивились на змія.
- То що, гості дорогеньки. Наша гра в загадки ще не скінчилася. То ж, гайда до мене! – Дракон зробив запрошувальний жест, і всі опинились на галявині перед печерою Горинича.
- Слухай, Родовичу, я ось що думаю, це ж ти казав, що твій племіш карбував на каменях, які на Лисій горі. Тобто то був син твого брата, чи не так? – Вчений з минувшини подивився на змія. – Але ж я з легенд, здається знаю ім’я твого племінника.
- То й що? Його, мабуть, всі відають. – Дракон обернувся до вченого, примруживши око.
- Так, але…- чоловік старанно добирав слова, намагаючись приховати збентеження, - наскільки мені відомо, то був чоловік, чи, хоча б можна так сказати – він був антропоморфний, а ти, пробач мене, не скидаєшся на людину.
- А хто тобі сказав, що це була людина? – Горинич посміхнувся. – Іноді міфи не все кажуть…
- Та невже… Ну так – ти – Родович, і батько його Родович, ну так, мабуть, що так... – вчений задумався механічно креслячі на землі давні рези. – То ж, виходить, що Горинич, то не твоє ім’я?
- Чому ж? Просто, що таке ім’я? Це слово, яким називають один одного, та другий на це відзивається, це засіб ідентифікації кожного перед кожним, чи не так? – Змій подивився на науковця. – Ось тебе звуть і Святомудром Федоровичем, і Святомудром, і просто Мудром – це друзі, а ще: «вчений», «спеціаліст», «науковець», а твоя Ладо, мабуть кличе тебе «зайчиком», чи якось так. – Всі подивились на посивілого «зайчика» та заусміхались. - Та багато інших імен, то яке з них тільки твоє? – Дракон посміхався та підходив потроху до столу.
- А яке твоє…- Святомудрові не дали договорити.
- Та що там казати, ну змій він, змій Горинич, та й по всьому! А як він там ще себе називає, то вже його справа. Давай вже, Гориничу, загадки свої, про того страшидла, що під запоною. Мене он малі вже скоро зжеруть – «що там» та «що там» - Жилюк підсунувся до змія.
- А ти не сіпайся, терпи, як без діла, то роби, - старий Дідух обернувся до Жилюка. – Скоро будем догравати, про ці загадки гадати.
- Так , ми вже тут стоїмо, загадки чекаємо, може все ж не треба далі, розбирати на деталі, те, що у клітці тут сидить, перелякане смердить. – Дракон доторкнувся до наступного клаптю тканини. – Він до грошей дуже ласий, до авто, та до палаців, «дачку» він собі придбав, коли свій народ…
- Назвав! – Він що, з народу, не з людей? – Молода упириха, аж руку підняла, так хотіла відповісти. – А як він його назвав? То що це там за один?
- Та ні ж бо, мабуть не «назвав», бо
