Произведение «День народженя Горинича» (страница 4 из 6)
Тип: Произведение
Раздел: Юмор
Тематика: Юмористическая проза
Темы: День рождениясатираЛешийГорынычбес
Автор:
Оценка: 4
Баллы: 1
Читатели: 1622 +2
Дата:

День народженя Горинича

який папірцям радіє? - Відьмачка авторитетно обернулась до вовкулаки, - Папірцям радіють люди письменні, а твій конокрад - він завжди неписьменний, бо інакше, навіщо б йому було бути конокрадом?
- Тю на тебе! А де ти зара конокрадів бачила? Чи письменних, чи ні? Та й взагалі, вивелись вони вже давно…- старий упир ностальгічно зітхнув, - повнокровні ці іродові діти були…
- А тобі аби тільки крові напитись! -  Мавка, що сиділа поруч упиря, штовхнула його у бік.
- А давайте все ж таки, наших експертів запитаємо! – Розсміявся чоловік у крислатому капелюсі (він був вчителем у сусідній школі).
- Та ми ж проходили цього, як його, ну, Сонька, ну кажи вже! – Маленьке бісеня потягло за руку дівчинку, за спиною якої тріпотіли прозорі крильця. – Вона в нас відмінниця!
- Ну були такі вороги всього живого. На щастя, вивелись вже давно, вони звалися… е… зараз… вони звалися, о! Згадала! Бурьократ! Ні? Чи – бьюрократ? Щось там із кратом пов’язане…А! Бюрократ! Ось! «…ворог людства – бюрократ»! - Фея відмінниця гордовито поглянула на дорослих - «ось так, маєте!».
Не встигла дівчинка промовити відповідь, як спалахнула блискавка і один клаптик з покрову випарувався.
- Ага, пригадую, було  таке іродове плем’я! В них, навіть, замість крові – чорнило! – Старий упир посміхнувся, показавши всім свої ікла. – Та несмачні вони були – страх!
- А мені їх і пригадувати не треба, вони всі в мене сидять, та один одному «вхідні» та «вихідні» пишуть, та ще «вихідний номер такий-то на вхідний від такого-то, за довідкою такого ось», а потім я їх, раз на день, усією цією бумаженцією і годую. Ридма ридають, та їдять – дебелий біс з величезними рогами обернувся до вурдалака. – Скільки вони в людей крові випили, тобі і не снилося!
- Атож, нам упирям, до них далеко, - згодився той.
- Та годі вже, он ще скільки латок залишилося, мабудь цікавий там цей «бьюрократ» сидить. Та страшний мабудь! – Молоденька відьмачка притислась до здорового вовкулаки, аж той виструнчився, та розправив плечі.
- От і добре, що вгадали, мабудь ви давно це знали, та наступне запитання буде важче за зітхання, - дракон доторкнувся до іншого клаптику тканини на запоні, -  любить тип цей обіцяти, та усмішки роздавати, в типа цього є мандат, він великий…
- Бьюрократ! – Знов висмикнувсь той самий вовкулака, й одразу прикрив потилицю, не доведи Роде, знов отримає на горіхи від сусідки.
- Та сиди вже, горе ікласте, як несповна розуму!  Цей «бьюрократ» вже був, тут має бути щось інше. – Відьма подивилась на вчителя у капелюсі. - А що, пане вчителю, то може ти знаєш, що то воно за звір такий?
- Я ж не історик, пані, може он хто з істориків наших вчених вгадає? – Учитель обернувся до невеличкого гурту людей, що стиха про щось між собою гомоніли, - То як, поважні вчені, відгадаєте загадку наступну?
- Та ось, ми думаємо, що ближче до всього має бути одне архаїчне слово, яке було дуже в пошані до сучасної системи народовладдя. Тоді, за допомогою брехні, різних там психологічних технологій та відвертого підкупу, до системи розподілу матеріальних благ проривалися такі собі людці, що називали себе «представники голосу народу», і кожен з них звався - «депутат».
Ба-бах! Наступна латка випарувалася від блискавки.
- Отакої! – Старий біс аж піднявся. - То ти, Гориничу, до мене в пекло завітав? Я ж цих «депутатів» добре знаю! Також вони всі у мене!  Своїми брехливими язиками на гаки порозвішувані. Цілими гірляндами так і висять, всі за рангом та посадою. Чим значніший той «депутат» - тим в нього і язик більший, та крюк іржавіший.
- Ти диви, щоб ці паразити не позривались в тебе з крюків, не приведи Роде, знов сюди вилізуть! – Старий домовик аж «роги» склав, аби відвернути від себе цю напасть. - Жив я у одного… твоє пекло, після нього, за Світлий Ірій здасться!
- Дядьку, а росповісиш нам про «депутатів»? Мабуть, жахливі ти про них казки відаєш – хлопча з людського племені принишкло до дракона. Горинич подивився на хлопчика.
- Мабуть потім розповім, казку з «депутатом» тим, це вже буде трошки згодом, зараз же в нас гра з народом. Що ж, не будемо тягнути, треба далі зазирнути, - Горинич торкнувся наступного шматочка тканини, – схожий дуже на кнура, ласий до твого добра, звірячий має апетит, не людина а…
- Тю! То навіщо йому моє добро, якщо він може брати свого, скільки треба! – Молодий відьмак аж розсміявся. - Чи то добра мало, щоб до мого пориватися, та хай собі бере! Я ж, як буде потреба, собі іншого візьму!
- Та ти не розумієш! – До відьмака повернулась сусідка – повітруля. - Тож змій про давні часи загадки задає, тоді добра менше було, і звалося воно так чудернацько: «власність». Немовби, теє добро владу давало. Ось тоді і були людці, які намагалися те добро в тебе відібрати, здається звалися вони «податківці», чи може якось інакше, бо це слово не до рими тут.
- Та знаю я їх, також мої «клієнти»! - Обізвавсь той самий біс. - Дивні створіння: їм і правда всього мало, завжди щось чуже тягнуть! Ті такі собі чистеньки, все з якимось «документами» бігають, і грабують людей з посмішкою – мовляв: «це все для держави, не для себе», чисто тобі єзуїти, та святенники! Але це явно не про них. Є інші, майже такі самі за духом, та інакші на вигляд. Ці, інші, трошки чесніші,бо не ховаються за «документами» й мають відповідний вигляд - шкіра в них вся пописана, тай мова така, що й не второпаєш, про що вони теревенять! Навіть не так, вони не кажуть, а «ботають», і мова їхня зветься не по нашому:  «феня».
- Фея? – Відьмачка з іншого краю столу обізвалась. - Чи може бути мова «феєю»?
- Та не «фея», а «феня»!  Звідки те слово взялося, досі не второпаю! – Біс почухав між рогами. - То звуться ці люди «бандити».
Зблиснула ще раз блискавка, спопеливши іще одну латку.
- Отакої! То до нас Горинич притяг весь твій непотріб? – Дідух опасливо подивився на запону, - То, може, не треба його й відкривати - тут діти, та дівчата. Ще чого станеться.
- А їх там багато сидить, дядечку? – Маленьке кентавреня аж присіло на задні лапи. – Вони нас не сжеруть ?
- Та ні, мабудь їх там не багато, але ж декілька, бо не може бути, щоб в одній особі все це збіглося! – Дебела відьмачка також з острахом подивилася на покров. - Чи ти нам взагалі Кащея притяг?
- Боронь Роде нас від сина Мороку! Гориничу, ти що тут, всіх залякати вирішив? – Старий водяник відсунувся від столу. – А ми із ним цілу ніч пили та їли, от же біда. Та щоб тобі! – Вишитий Шикельгрубер вхопив край водянкової сорочки.
- Що, злякались супостата? Ні, їх там не так багато, взагалі один там є, мирно їсть він там і п’є.
Совість там його не мучить, та й шлунок його не пучить. Каз Кащей, що батько злиднів, перед ним доконче збліднів. Ні! – Горинич трусонув головою, - Про таких, навіть, рима не лізе. Не бійтеся, гості дорогенькі, не вилізе ця потвора з клітки, не пущу я його в наш очищений світ. Але маємо його згадати, аби імунітет до нього мати.
  Дракон розвів лапами, і в нього за спиною з’явилася велична лодья, що виблискувала всіма кольорами. Вітрило її було розшито узороччям слов’янським, а навколо борту були припасовані зручні сидіння.
- Прошу, гості дорогі, на прогулянку. Хай собі ото страхіття поки посидить за запоною, а ми покатаємось, на Київ зверху подивимось. – Горинич зробив запрошувальний жест. – Проходьте на борт.
І люди і народ посунули до корабля, всім вистачило місця біля бортів. Летючі створіння не всідались до нього, а літали навколо. Від цього було дивне мерехтіння.  Всі очікували нового чуда від дракона.
- То що, гості дорогеньки, полетіли? – Горинич встав на майданчику перед кораблем, розгорнув крила. –Ех! Як я люблю літати! Йохоо!!! – Клич дракона рознісся над Києвом, який вже прокидався. - Вперед!
Змій перший піднявся вгору, за ним линув корабель, гордовито напнувши золоте вітрило гаптоване мереживом.
Під гостями розвернулася жива панорама столиці слов’ян - прадавнього міста, яке оспівано було тисячі разів.  Ось під ними пропливла знаменита Лиса гора. Вона була заповідною. Тут ніхто нічого не будував - це було святе місце для всіх духів землі слов’янської. Каміння, що стирчало з маківки Лисої гори, своїми коріннями проходило крізь всі шари Земної кори, та всі пласти часу. Лежало воно тут від самого початку часів.
- Коли я тут був першого разу, то навколо цього каміння кипіла лава, та і саме каміння   було більше за розміром і гарячуще! Навіть я не міг на нього сісти. – Дракон летів поруч корабля і розповідав про минуле так, ніби це було вчора.
- А коли ж це було? – Витягнувся з-за борту один хлопчик. - Тут же ніколи вулканів не було.
- А я і не кажу про вулкани. Тоді вся Земля така була, а коли… давно це було, дуже давно. – Горинич махнув крильми. - Ми сюди з братами інколи прилітали, хто зна, може відчували, що тут наша доля.
- Це ж близько трьох мільярдів років тому! – Один з вчених, який був запрошений на день народження аж підкинувся. - Це ж скільки тобі?
- Та я тих літ ніколи не рахував, – посміхнувся дракон, – але ось, дивіться, – Горинич махнув лапою в бік Дніпра. Всі обернулись і побачили вежу Лаври - давньої пам’ятки християнства.
- А… - розчаровано протягнуло якесь маля, - це ми проходили - християни,  нецікаво…
- Чому ж, а знаєте ви, що тут оселилось багацько тисячоліть тому моя рідня, а як люди з’явились, то Родовичи їх навчать почали слову та знанням, що тоді віданням звалось, то ж ці люди і стали зватись «відаючими слово» або ж «слов’янами», - змій облетів навколо дзвіниці і повернувся до лодьї, - мої брати тут, в печерах жили…
- А звідка люди тут з’явились? – Пшенична маківка одного з малих Дідуха аж підскакувала від нетерпіння.
- Та то племіш мій, коли тоскно стало, і своїх сил замало вже було з Мороком, та його раттю битися, піднявся від моря, й знайшов ці камінці на Лисій горі, що є корінням самої Матері Сирої Землі. Викарбував на них перші рези - ото з тих резів, та й виступила соль Земна, а з неї і люди стали. – Дракон згадував, та розповідав, широко розгорнувши крила у потоках повітря, яке піднімалось від нагрітої землі. - А ось, дивіться: ото яр був. Ми з братами Родовичами тоді в різних місцях вже жили. Багато слов’ян народилося, а від них - дружніх народів. Тож кожному треба було раду дати та поміч. Не вгледіли, коли Володимир людей до Почайни погнав, та на рабів обернув, хоча… хто зна, може то тільки наслідки були. Люди й до того вже до рабства приставати стали. Сильних почали боятись, над слабкими знущатись. Ото ж воно так і повернулось, що чуже сонце над Руссю зійшло…- Горинич гірко пригадував давні часи розбрату та ненависті, що була на користь Мороку, та його посіпакам, коли драконів їх творіння зненавиділи, та прокляли.
Під кілем лодьї якраз пропливала центральна вулиця стольного міста, та ніхто з гостей не бачив її.  Усі бачили напівголих киян, яких в лютий мороз гнали списами до Почайни ріки греки та варязька дружина Володимира, дана йому норманськими родичами. Бачили вони, як горіли чури слов’янські від грецького вогню. Всі принишкли, чутно було, як шурхотить вітер у снастях лодьї, та тріпоче прапорець на щоглі.
- Але ж це минулося, хіба ні? – Спитало налякане маленьке бісеня, яке сиділо на колінах у Павла. – Це вже не повернеться?
- Не повернеться. Люди вже стали іншими, рабство залишилось тільки в билинах, та підручниках із стародавніх часів. Тепер же

Реклама
Книга автора
Абдоминально 
 Автор: Олька Черных
Реклама