лептони, кварки, фотони і проміжні бозони, гравітони, тахіони. В даний час відкрито і досліджено...
- Досить, досить!!! – Невідомо хто загорлав з-за столу. - Що це - день народження, чи лекція з фізики?!
- А ви що, проти науки? – Ображено відгукнувся голос з мікроскопу. – Чи, може, ви не хочете зрозуміти будову Всесвіту?
- Та ні ж бо, але ж сьогодні свято! – На світло виринув трошки п’яненький водяник, та нахилився до мікроскопу. - А ти хто тут? Ти що, сидиш у цьому залізяччі, та лекції читаєш?
- Ви б на себе подивились! – Голос набрав ображеного тону. – П’яний, ще й мокрий… Теж мені «залізяччя»! До речі, я створений кращими вченими світу! І маю нести знання людям про мікросвіт. Так ось... – голос зібрався був уже знову розпочати лекцію.
- Та тю на тебе! Залізяка бісова! Чи ти що тут нам будеш мізки парити?! – Водяник явно був налаштований на сварку. – Тож виходь битися! Теж мені, те що я мокрий йому не подобається!
- Битися, це ненауково, а ось змагатися у знаннях, то буде найліпшим внеском у свято, бо яке ж свято без знань мікросвіту… то я продовжую…- мікроскоп явно намагався продовжити перервану лекцію, та дракон клацнув вимикачем, і він замовк.
- Я ось що - трошки вашому виробові душі додав, та ще можливості говорити, тепер не буде в студентів труднощів із знанням цього, як його, мікросвіту. – Горинич посміхнувся, - То як, чи до душі моя модернізація?
- Ой до душі, Родовичу, ой до душі! – Витираючи сльози від сміху спромігся сказати Павло. - Та ми ж про такий прилад і мріяти не могли! Це ж він мабудь не тільки лекції читати вміє?
- Я й ще не таке вмію! Ось принесете мене до університету, та будемо з вами працювати. Я ж тепер так глибоко заглянути у мікросвіт можу, що ваші мікроскопи тільки заздритимуть! – Мікроскоп сердито глипнув світлом. – І не треба мене вимикати! Раз ви не бажаєте знань, то я мовчатиму!
- Отакої! А я й не знав, що його вже не вимкнути… - дракон подивився на прилад, та на Павла, - здається, замість подарунку, я вам нового наукового співробітника подарував!
- «Науковий співробітник»… а це мені подобається, хай вже мене так і називатимуть! А для скорочення, хай буду - Науспів! Ось! Це буде моє ім’я! Науспів Горинович Київський. – Голос мікроскопу був переповнений гордощів. – Та ви продовжуйте веселитися. Я, може, також повеселюсь разом з вами!
- Ой! А я хочу з Науспівом потанцювати! – Молода вродлива вовкулачка піднялася з-за столу, та, похитуючи стегнами, підійшла до Павла, - Ви ж дозволите мені?
- Е… та.. – Павло трошки знітився, бо ж йому звичніше було розмовляти з науковцями, а не із духами.
- З радістю потанцюю з таким чудовим образчиком лабільного генотипу! – Мікроскоп хіба що не міг шаркнути ногою, бо в нього її не було.
- До речі, мене всі звуть Милохвостою – томно промовила вовкулачка, беручи мікроскоп до рук.
- Е… Павло… - аспірант відрекомендувався, але вже в порожнечу, бо Милохвоста закружляла з мікроскопом. Хлопець розгублено подивився їм у слід.
- Та не журись, козаче, - на плече Павлові лягла рука лішака, - це дівка непутяща, все бігати ночами буде. Ти краще он, до мавок іди, вони в мене гарні.
- А? Ага. - Павло роздивився навкруги, та подавсь до хороводу мавок та русалок.
Свято продовжувалось.
Горинич відійшов від столу, та щось зашурхотів в темряві. Гілки навколишніх дерев захитались і почали виводити давній ритм. До нього приєднались нічні птахи, що підхопили темп коливання гілок. Жаби у сусідньому ставку, та околишні вовки завели свою музичну партію. Здавалось, що весь Всесвіт наповнився природною музикою та співом. Хоровод русалок, мавок та дівчат вихопився від річки, та потік, проміж відпочиваючих за столом, захоплюючи їх у свою круговерть. Феї, разом зі світляками, завели власний хоровод у небі. Здавалось, що самі зірки танцюють. Час став. Вже не було ні «сьогодні», ні «вчора», стало тільки «зараз». Навколо танцюючих оповився серпанок різнокольорового вогню, що горів, та не опалював. Змішалися кольори та звуки. Кожен був єдиним з усіма, і всі були єдині з кожним. Це була магія. Магія єдності, дружби та взаєморозуміння. Думки кожного відкрилися і засяяли різнокольоровими блискітками над головами запрошених. А головним дирижером цього дійства був дракон, що стояв осторонь, та насолоджувався цим скороминущим щастям. Ніхто не знав, про що він мріяв, але кожен давав йому шматочок власної мрії. Кожен з присутніх протягував драконові тоненьку волосину власного щастя. І вони сплітались у космічне полотно щастя Всесвіту. Ніхто не знав, чого хоче дракон. Створіння, що виникло раніше за Всесвіт, що стало причиною створення Всесвіту. Ніхто не знав, про що він мріє, навіть сам Горинич в такі моменти про це забував, він був щасливий щастям інших і більшого не бажав.
Місяць закотився за обрій, а з іншого боку з’явилась тоненька смужка сонячних променів. Приходив ранок. Над лісом піднявся низький горловий звук. Від цього голосу ставало і лячно, і млосно, солодка сила розливалась по тілах народу та людей. Низькі, майже нечутні звуки цього співу пробирали всіх аж до кісток. В променях сонця, що сходило, стояв золотий дракон, та виводив свою пісню. Все навкруги замовкло - адже дракон співає. Його голос, низький та об’ємний, наповнював всіх розумінням свого буття. Дракон співав. Якби Йоган чув цю пісню, то він би ніколи не сів до органу. Дракон співав. Ця пісня народжувала нові світи та надавала сенсу існування навіть найменшій з тварин. Золотий дракон вітав схід Сонця. Він вітав того, хто рівний йому, хто є його молодшим братом. Дракон співав. Кожен з присутніх зупинився у своєму русі, та побачив одразу всі світи, та всі часи, що були від початку Всесвіту.
Сонце виринуло з-за гори, та освітило галявину перед входом в печеру Горинича. Старий змій стишився, та замовк. Присутні потроху почали рухатись, нікому не хотілось говорити чи шуміти, всі були під впливом драконової пісні.
- А що, гості дорогі, розважив я вас трохи? – Горинич махнув лапою. Зі столу зникли всі сліди нічного бенкету. Натомість поставали паруючі чашки з кавою, чаєм, та різними трав’яними напоями, що так і просилися до рота. Поруч з ними виникли тарілі з маковими пирогами, тортиками, та іншими солодощами, які полюбляли не тільки діти, але й дорослі.
Гостей не довелось іще раз припрошувати. Та вряди-годи, всі дивились на центр столу, де стояло велике Щось, закрите картатим шматком тканини. Старий змій бачив це, та хитро мружився в промінцях ранішнього сонця. Він готував свій великий сюрприз майже цілий рік, тож хотів насолодитись очікуванням. А зараз він частував гостей.
- Ой! А на мене щука очима глипнула! – Десь з краю столу почувся чийсь голос.
- А мене індичка клюнула!
- Та тю на вас, перелякані! Вони ж вишиті! – Старий відьмак обернувся на голоси. - Не можуть вони глипати та клювати! А щоб тобі! – Відьмакову серветку засунув собі до кишені великий інквізитор Торквемада, який був зображений поруч з горщиком печені. - Та що ж це таке?!
- То таємниця мистецтва! - Горинич весело розсміявся. - Та не бійтеся! Вони не зійдуть зі скатертини!
Поки гості пригощались десертом, сонце вже піднялося височенько, та освітило усю галявину перед печерою дракона. Горинич подивився навкруги, побачив, що до печери сунуть дітлахи, які попрокидались вже. Рушили до нього по нову порцію бувальщин та розваг.
- Ну то що, зміє, чи довго ти нас отак от паритимеш? – Не витримав старий домовик, що сидів біля зображення здоровезного осетра. – Чи вже не час відкривати оту запону, та показувати, що воно там ти ховаєш?
- Так! Так! Давай вже! Бо всі вже витрішки поїли! – До домовика приєднався лішак.
Гості загомоніли, відчуваючи, що ось зараз буде якесь чудо, або розвага, на які гаразд був Горинич. Та дракон не поспішав.
- Почекайте ще трошки, друзі мої дорогі, ось зараз прийдуть до нас експерти з розгадування загадок, та й по тому почнемо. – Горинич посміхнувся та вказав лапою на юрбу дітлахів, що наближалась до його печери.
- Ой! Та це ж знову від тієї дітлашні голова репатиметься! – Огрядна відьма сплеснула руками. – Це ж тут буде справжній табір циганський!
- А ти, Ярка, не пищи! В самої он вдома десятеро колобродять, а тобі що, чужі заважають? – До відьми приступилась упириця молодиця, яка, напевне, збиралась восени вже стати матір’ю.
- Та годі вам, баби, скубтися, краще он відвару випийте, да за здоров’я змія! - Водяник піднявся, та приобнявши директора ресторану, що сидів поруч, підняв келих з трав’яним відваром.
- Дядечку! А ми тобі іще хлопців та дівчаток привели! Ти не проти? – Дітлахи приступились до Горинича, піднявшись сходами. – Вони також бувальщин воліють, та й смачного хочеться, аж страх!
Юрба діточок, хто на ратицях, хто на ногах, хто на двох, а хто й на чотирьох крутилася, та підскакувала навколо змія. – А де загадка, що буде сьогодні? А правда, що ти вічний? А що таке «достобіса»? А чому не можна на тебе напосідати? А ми чемні? А правда, що ти все можеш? А навіщо…? А як? – Питання сипались на дракона, як горох з дірявого міха, той тільки встигав обертатися.
- Ану, пустуни, розсілись вже! – Обабіч стояв старезний Дідух, та тримав у руках декілька лозин. - Ану, сіли та заспокоїлись, а-то я вас добряче відшмагаю, чи не вірите? – грізний вигляд Дідуха псували добрі веселі очі, що по доброму дивились з - під насуплених кошлатих брів кольору стиглої пшениці. – А ось я вам!
- Та ти їх не лякай. Тим паче, що вони тебе не дуже й бояться. – Горинич примруживши очі подивився на Дідуха. - Хто їм завжди медові колоски роздає ? Чи вони не відають, що ти ці різки взяв тільки для того, щоб виростити з них гай обабіч свого нового поля? – Дракон посміхнувся, та повернувся к дітлахам. - Годі вже вам бешкетувати, треба тишком всім сідати. На ослони, та на лавки, не шторхаючись, без давки. – Голос дракона хоч і був тихий та лагідний, але ж його почули всі. Діти принишкли, розуміючи, що дракон вже не вибачить колоброду, що треба заспокоюватись та сідати.
Дітлашня вже й сама почала заспокоюватись, та розсідатись по місцях, благо, що ослони бігали між малечею, та самі припрошували сісти на себе. Малеча всідалася, та з вереском і сміхом їхала на них до своїх місць.
- Ну то добре вже! Чи всі прокинулись, та узвару напились? – Дракон обернувся до гостей. – Чи вже добре вам у мене? Хочте знати достеменно, що сховав я під покровом, тим великим, кольоровим?
Гості принишкли, бо вже почалася гра. Всі заусміхалися, бо ж розуміли, що така форма гри дає відгадку у самій загадці, тож має бути дотепна та весела мозкова атака.
- Та всі вже купками розсілись, та під сонечком зігрілись, дивимось на купу латок, та чекаємо загадок. – Старий домовик підкрутив вуса, та подивився навколо себе, мов би проказуючи «ось я який, також вмію складно мовити».
- Що ж, загадки загадати, треба слово добре знати, та почнімо по порядку, знімемо ми першу латку. – Горинич підхопив ритм, та доторкнувся до покрова, що закривав загадковий предмет.
- Чи великий чи малий, він плюгавий та лихий, папірцеві страшно рад, ворог людства…
- Конокрад! – Аж підскочив молодий вовкулака, який сидів опріч дебелої відьмачки, та обернулась, та втопила вовкулакові ляща, аж загуркотіло.
- А я що, я нічого, чи це неправильно? – Вовкулака потирав потилицю.
- Де ж ти, дурню волохатий, бачив конокрада,
