Ці барви, старі як світ, настирливо стояли йому перед очима, мовби спогади: то криваво-червоні, то темні, як смуток. Останні вогники зорі спалахували у пітьмі, блимали, жевріли, зникали серед сивого туману, але відтак з’являлися знову і знову.
Ненаситне сліпуче полум’я гніву досі ще панувало в душі короля, ревно гнало геть передчуття тієї тиші, яка поглине і його самого, разом із оцим величезним залом, коли гнів охолоне. Коли охолоне...
Спалахи та згасання, падіння, зльоти – короткочасні, бо так багато їх впродовж людського життя, але спогади живуть, поки живе розум. Зараз же розпалення слугує королю щитом. Очікуючи вістей, він не думає про те, що лише крицю не лякає кров і тільки докори сумління приходять без доповіді.
Останні промені потухли у далечині. Король знає: Гаспар вже тут. Десь поряд. Розчиняться окуті залізом дубові двері, і знову довга чорна тінь ляже на поріг...
Але цього разу не королівська тінь наближається до трону. Важкі повільні кроки по кам’яних плитах, все ближче, ближче.
Піднявши обважнілі повіки, Антуан побачив, що він – вже стоїть біля самих сходин. Суворий та безмовний, схиляється перед королем, тримаючи у простягнутих руках свій довгий меч, залитий кров’ю засудженого.
Доказ, якого вимагав його володар.
“Ніхто не наважиться сказати королю й слова проти...” Лише годину назад, почувши ці слова, Антуан навіть не підозрював, якою глибокою може здатися після них тиша. І зараз вона настала – невблаганна, темна, безмежна. Тиша виходила з берегів, клуботілася, оплутувала його своїми сітями І серед цього безгоміння голосно говорили лише суворі сірі очі Гаспара, та погляд їх був сповнений неприхованої ворожості.
Король не бачив тих очей. Довго й нерухомо дивився на клинок. Хвилини спливали десь у далечі, поза межами його свідомості. Нарешті, не вимовляючи ні слова, зробив охоронцеві знак віднести меч. Та й тільки тоді, коли уривчастий брязкіт його шпор завмер у глибині залу, Антуан зрозумів, що раптом позбувся свого щита. Невідоме раніше відчуття самотності настигло короля і охопило усе його єство.
Зовсім близько два чоловіки чатували обабіч трону з алебардами в руках, охороняючи життя свого господаря. Але ці люди, обрані для служіння королю, були глухими до чужого болю. Варта, слуги, кати, тисячі підданих поза мурами палацу... – що пак ще в нього було? Тільки порадників він собі не вибирав. Лише два охоронці серед незвично пустельного залу, – чи достатньо для захисту короля, коли цього навіть для співчуття замало?
Цієї ночі Антуан VI не подбав про охорону, як нині, так і в оточенні цілого війська – завжди! – він залишався один на вершині своєї величі. Для інших там бракувало місця.
Але чи був тут король?
Тепер він втратив навіть свій щит...
З подивом, але без жалю чатові дивилися на згорблену, таку самотню на високім троні, постать незнайомої їм людини. Невже це і є їх повелитель: затуманені очі втуплені у щось далеке і незриме, а руки – безвладно звісилися мало не до підлоги! То й все, що вони бачили зовні. Заглядати у душу? — Нема потреби! Ох, і нудотна буде нічка!..
Антуан же не бачив нічого. Мовби рятівне забуття звільнило зараз цю безпорадну людину із полону похмурого старого замка, схожого на в’язницю...
ГЛАВА IV. НА СВІТАННІ
... О, Солнечный Путь!
Дай мне вздохнуть: освежить мою грудь!
Чтоб над омытой душой в вышине
День золотой был всерадостен мне!
Александр Блок
Затаєно й несміливо прокидалася весна. І була незвичайно чарівною її наївна ніжність, що не знає ні законів, ні полону. Так загадкове у своєму народженні життя непомітно розправляє сонне гілля.
Впали кайдани зими – та ні стогону, ні прокляття у відповідь. Природа так легко вміє забувати...
Зазнавши ціну поразок та перемог, подолавши гнітючу силу безнадійності, небезпечнішу за саму поразку, починаєш по-новому бачити таку знайому, але й незбагненну водночас красу цього дикого і довічно-юного світу, без якої пошана, багатство, влада втрачають своє значення.
Зоря струменіла понад обрієм ясна і прозора, наче джерельна вода.
Під час суворих випробувань Огюсту здавалося, що він бачить її сліпучо-манливу смугу між визубнями кам’яного заборола фортечних мурів, крізь густу пелену їдучого диму, і навіть у хиткому мороці тривожних ночей. Опустиш руки – і зникне надія. Він добре знав це та не відступав ані на крок: давши клятву, мусив подолати усі перешкоди, щоб привести соратників до цілі, на яку вказав їм клинком своєї шпаги.
...А тепер скакав, не стримуючи коня, захоплений стрімким поривом власною рукою торкнутися золотистої зоряної гладі, навіть не помічаючи, як обганяє своїх супутників. По-весняному м’яка земля неохоче відгукалася на удари копит приглушеним гомоном. Але ж так хотілося пробудити дрімотну луну неозорої безлюдної рівнини, аби почути хвилюючий голос свободи!
У цю хвилину Огюст міг забути – не про те, що чекало його попереду, але про самотню примару незбагненно-упертої жорстокості, що зосталася у далекому півмороку пустельного тронного залу, та згубну фатальну сутність якої він не міг, не зможе змінити. Навіть своєю перемогою...
Рвучкий вітер розвівав червоні та білі пір’я на капелюсі Огюста. Позбавлена прикрас та позолоти, його зброя суворо виблискувала у ясних променях вранішнього сонця. Лише дорогоцінний орден на шовковій стрічці, – яскрава зірка на чорній сталі кіраси, – нагадував про його високий сан.
Про що замислився зараз цей красивий вершник зі сміливим, осяяним надією обличчям?..
– Присягаюся своєю честю, монсеньйоре, – роздався раптом позад нього знайомий, але незвично хриплий голос, – навіть тепер, коли небезпека більше не загрожує нашій землі, важко повірити, що час помститися королю вже так близько!
Помститися? – Ледь помітна тінь майнула обличчям Огюста. – Ти насправді бажаєш помсти, Олів’є?Чи могла бути неправою людина, що зазнала таких самих випробувань, як і принц, засуджений колись на смерть королем, прагнучи відплатити тією ж монетою ворогу, волею долі закинутому до лиховісної глушини старого замка, де жменька солдатів стереже його страх? Мимоволі перед очима Огюста постало похмуре сумне руйновище спаленого вщент селища край дороги. Ще зовсім недавно зупинився перед ним, наче над урвищем... Запашне цвітіння весни, надії та мрії, вогнища що зігрівають, даруючи притулок, – вони й зараз тут, ще теплі у останньому жеврінні. Але тепер це безодня, понад якою витає попіл...
Згодом Огюст звернувся до своїх супутників. Спокійним, але твердим та гучним голосом вимовив так, щоб усі почули його відповідь:
– Пригадайте згарища, які залишила пожежа на місці сіл та кріпостей. Чи зможе зростати трава на цій землі? Ось обличчя помсти! І король справив собі помсту власноруч. Ми виконаємо свій обов’язок до кінця, але шлях наш буде іншим.
– Нема більше монарха – залиште мені його життя! – Наче луна із глибини душі, зірвалося з губ Огюста.
Чи говорив це син свого супротивника? Так, саме він!
Гомін здивування пролунав рядами воїнів. Проте ж, не збагнувши ще істинного значення слів принца, вони не поспішали сперечатися. Цієї миті їм здалося, ніби якась, не торкана досі таємниця його серця несподівано відкрилася їм у яскравому сяйві весняного сонця, у буянні молодої зелені – у всьому, що сповнено невтримної жадоби життя. І зараз вони, мовби знову пізнають цього чоловіка, зазирнувши до своєї душі.
...Далекі слова – ніби виринули із туману. Чи ладні соратники погодитися з ними: ще бачили перед собою грізний блиск сталі, він же звернув їх зір до небесної сині. Адже так легко дихати вільним повітрям, забувши про зненависть.
Раптом схвильований голос Олів’є поклав край збентеженню:
– Огюст правий! Нам нема, кому чинити помсту! – Вигукнув він і, піднявши руку, промовив, дивлячись у блакитні очі молодого принца, – Ми самі вибрали тебе і будемо гідні шляху, обраного тобою! Вперед!
Та й небо стало ближче.
Крилатий єдиний відгук пронісся понад рівниною. Рожеве проміння зорі по-новому ніжно освітило відважні загорілі обличчя вершників. Тінь, що затьмарювала їх перемогу, кинуто під копита коней. Нехай все темне ховається серед темного, перед ними же – широка, наче море, путь, і кличе за собою молодий весняний вітер, а коні легко й охоче несуть їх назустріч ясному сіяючому обрію!
Вагання залишилися позаду.
Народжувався новий день.
