Пригадалося ще, як колись, – не у цій старій напівтемній залі з голими понурими стінами, а у щонайрозкішнішім своїм палаці, – приймав Антуан високого гостя – теперішнього свого супротивника. Грали лютні, лунали хвалебні пісні, рікою лилося вино. Велелюдно і гамірно. Король звертається до імператора Карла: “Чи доводилося вам бачити десь щось подібне?’’ Спитав хвалькувато, навіть якось спогорда. Очікував лестощів, а у відповідь почув: “Ніколи. Але, здається мені, щось інше має бути зубожілим та немічним через оці розкоші...”
Надто пізно стало зрозуміло, що цим іншим була армія.
Король здригнувся. Розлютився, бо й сказано то було без будь-якої заздрості, – просто сувора істина. Нібито закид.
- Що саме?! — скажено прокричав Антуан VI, і келих його загримів по підлозі.То була остання їх розмова. Далі почався поєдинок...
- Не дозволяйте гніву засліпити себе, ваша величність! — вирвалося в де Л’Онера. – Прийміть мир, що рятує вас від найгіршого – втрати корони! Покладіть край цій війні, від якої не поменшало лиха й не побільшає правди! Жорстоко, безглуздо губити державу через сварку на учті!– Замовкни! – Владно перервав його король. Якось майже зраділо всміхнувся сам до себе. – Мене не турбує доля моїх нікчемних васалів! Може саме заради їх порятунку я мушу забути образи?.. За образи король мстить! А загинути за нього – є повинністю підданих!
– Загинути – це й все що їм лишається! – з гіркотою у голосі відповів маршал – Що можуть зробити прості воїни, коли казна порожня? Де узяти зброю, дозвольте запитати вас, де знайти гармати, ядра та порох?
Запитання цілком природне, але то було вже занадто: спочатку закид, а потім ще й вимога пояснень.
- На що ти натякаєш, зраднику! – гримнув на нього Антуан. — Такі слова – справжній взірець непокори. І це – під час Воєнної Ради! Гаразд, ти помреш, як лякливий пес!
– Цього не станеться! — пролунало у відповідь. Раптово, зненацька прорізало тривожну зловісну німотність, пронеслося над нею, непокірливе та невтримне, наче саме життя. Але хто?.. Звідки цей голос? Хто посмів?
Король похмуро скинувся очима назустріч незнайомцю. У безодню кидається лише той, кого вона лякає. Але цей чоловік не боявся, не схиляючись, швидким твердим кроком пройшов повз охорону. Високий, ставний у своєму простому чорному камзолі, не мав ніяких прикрас: лише молодість, сміливість та силу духу.
Незнайомець зупинився перед самим троном. Антуан VI впізнав це вродливе мужнє обличчя, вихоплене тьмяним тріпотливим світлом смолоскипів. Впізнав прибульця ще тоді, коли почув його обурливі слова: Цього не станеться! Як наважився він нагадати про блакитну безмежність неба, про подих вільного вітру тут, у півмороку тронного залу?.. Сказати “Ні!”, коли накази віддає сам король?
Яснота неба – й насправді в його очах, дивно-синіх, і він дивиться на короля прямо і відверто Нечувана зухвалість! То ж виклик! Лише три східці розділяють їх: всевладного володаря та юнака у чорному одязі. Багато чи мало? Так далеко міг зайти лише один чоловік.
– Принц! – пролунало звідусіль.
Можеш мати владу над щонайбільшою країною, а зупиняєшся перед однією людиною. Король похвалявся, що має владу над тілом і розумом підданих, – над усім, – не задумуючись, чи є така влада на світі. А що каже Антуан? Ховаючись за примарним щитом своєї величі, він уникав зустрічей з сином, бо не зносив відвертості щирих слів. І зараз той постав перед ним.
– Отже ти теж захищаєш моїх ворогів, Огюсте? – Мовив Антуан VI. — Навіщо прийшов сюди?
– Так, мене не кликали до Ради, але ж я маю знати, що тут відбувається!
– Ти забув про пошану сина та підданого? Вклонися!
– Нема необхідності. Огляньтеся довкола: стеля достатньо висока!
Короткі уривчасті фрази скидалися на перші вдари у герці. Але король усе ж
таки слухає та відповідає!
– Ви кинули виклик, не маючи можливості захищати свої землі А тепер нехтуєте миром, який запропоновано тим, кого саме ви й намагалися образити, – промовив принц. Казав вже тихше, навіть зі скорботою, звертаючись лише до батька. – Згадайте слова імператора Карла: наша армія дуже немічна
– Закидаєш своєму королю... – проговорив Антуан, ще і подивом, але майже погрозливо. – Я змушений буду покарати ...
Ледве помітна усмішка майнула обличчям Огюста.
– Присягаюся, якщо б ми мали досить сил, я не радив би вам зупинитися, попри усі ваші помилки. На жаль, передовсім ви дбаєте про пишноту та розкоші свого двору, які можна втратити в одне змигнення ока, і навіть не про себе. А зараз не запобігливість лакеїв та нещирі лестощі врятують вас, а добра порада... – Говорив і не міг стримати слів, сповнених гіркоти та смутку, що зривалися з його вуст. Не знати, чи досягали розуму Антуана VI, або марне линули у простір. Вже не дзвеніли, як сталь об сталь. Мовлені були так, щоб почув лиш один – володар у своїй удаваній недосяжності – інші розуміють без слів. Він повинен почути, відкинувши геть свій примарний щит! Бо цей свідомий і зухвалий відступ від законів – не заради образи, а задля його ж порятунку.
Король сидів непорушно. Так, чув усе.
– Досить, – процідив крізь зуби, й у погляді йому промайнув колючий вогник. – Усі, хто стає мені на заваді, несуть однакову покару. Тебе – не карав ніколи. Але зараз чекати недовго! Ти навіть не здогадуєшся, які тортури чекають у темниці на непокірливих! Там матимеш досить часу, щоб обдумати свої вчинки. І запам’ятай: ніхто не почує імені принца Огюста, поки я на троні. Ніхто!
– Чому ваша жорстокість витонченіша за розум? – Погроза не лякала принца, бо боятися було пізно Вона навіть не дивувала. – Ваша величність! – вигукнув голосно, наче звертався до глухого. – Скажіть: чи бажаєте поради або – щоб йшли за вами сліпою слухняною юрбою? Волієте, щоб вас боялися або боїтеся самого себе? Нещире плазування не може тривати довго, надто ж – вічно. Настане день, коли в вас забракне снаги носити далі цю машкару, що слугує обличчям величі. Відкинувши її – побачите своє лице. Тоді збагнете: немає більше короля! Тільки ніхто не жалітиме безпорадну, вичерпану до краю людину, яка залишиться замість нього, хоч вона й зрівняється у своїх стражданнях з усіма іншими. Але король завжди ближче до ешафоту, ніж будь-який з його підданих!
Антуан VI здригнувся. Здалося йому, ніби й насправді побачив дзеркало, – не теперішнього – майбутнього, – в руках Огюста, і, кинуте під ноги королю, воно розблисло тисячею дрібних скляних бризок, схожих на тьмяні вогники над болотною драговиною. Мимоволі він підніс руку, якось навіть затулився нею від того розблиску, від застереження, як од неминучості... Прозріння було запізніле, недоречне й марне. Та чи було то прозріння?..
– Може то й ліпше, – проговорив Антуан сам до себе. Спало на думку темне й моторошне слово Але він не зупинився. Щоб утишити дрож в руках, міцно вхопився за коштовне наголів’я свого меча.
Потріскували факели... Настирливий тріск – наче ремствування! Невдовзі вони догорять... Він відішле оцих беззбройних... Не дивлячись на Огюста, Антуан звернувся до одного з охоронців.
– Гаспаре! – Почув свій голос – глухий і далекий, нібито чужий.
Назустріч схитнулася висока постать, закута в чорні сталеві лати.
– Бачиш цього чоловіка? – Кожне слово – наче камінь, кинутий вбік. Королю не нагнутися, щоб узяти їх назад. – Відведи його геть. До лісу... Та відруби йому голову. Після страти принесеш мені меч... Щоб я на власні очі... побачив на ньому кров цього зрадника! Ступай!
Після тих слів запанувала німа тиша. Не у самій залі: там ще дрижала їх гучна луна та чути було брязкіт алебард. Тиша запала в душі молодого принца, мовби налягла на неї глухота. Відчував лиш, як темне коріння болю проростало крізь його серце. Не суперечив, не захищався, не благав – не мовив ані слова. Дивився просто в очі тому, що сидів на троні проти нього, зблідлий од гніву, близького до сказу. Хто ця людина, майже стара од надміру зловісного минулого? Невже його отець?.. Нервове, з різкими рисами, обличчя. Худі тремтячі руки. Міг би викликати жалість, коли б не був такий огидний. Вражав, відштовхував своєю незбагненною пихою. Раніше Огюст не знав цього чоловіка. Та чи було незнання кращім за гірку правду? Хто він?..
Докору за сподіяне король не стерпить й не почує. Ніколи. Карав, страчував, кидав до підземелля... й не міг витримати одного лише погляду того, кого щойно засудив на смерть. Все що завгодно, аби не бачити цих очей, що непідвладні його волі, його владі, його жорстокості! О, скоріше б його увели!..
Гаспаре!
- Ваш наказ буде виконано! – пролунало у відповідь.Важка долоня, закута у крицеву рукавицю лягла на плече принца. Але ж під крицею – тепло людської руки! Може саме зараз щось нагадає про це охоронцю?
- Вашу шпагу! – У голосі – холодна байдужість, а залізні пальці нервово стискуються на плечі Огюста.Мимоволі принц обернувся. Десь по той бік звернутих до нього сірих очей промайнуло якесь неясне дивне почуття, метнулося сполоханим птахом та пірнуло у глибини й затаїлося Де саме – не роздивитися.
Даремні зусилля! Огюст мовчки одвернувся та відстебнув шпагу. Чому здалося, наче власна біль дивилася на нього очами охоронця? Приречений карати, скоряючись, а може й каратися через свою покору, чи відає він, що таке воля? Мисливський сокіл злітає у піднебесся лише тоді, коли звелить господар, за тою здобиччю, на яку він вкаже... І щоразу повертається, щоб слухняно чекати нових спонук. За хвилину свободи – платить чиєюсь загибеллю. До краю, де панує воля не долетить ніколи, бо не здогадується, що вона – саме у посвисті його крил.
Холодна байдужість Гаспара мовби створила непохитну прозору стіну поміж ним та усіма спокусами неосяжного вільного простору, де залишилися його колишні бажання та мрії. Може там зосталося і серце королівського охоронця? Та чи він бачив, усвідомлює, що відбулося? Дивився просто перед собою, спокійно й незворушно, нібито до цього часу очі йому було затулено чорним каптуром, як в того сокола. Де вони, ті крила, що них позбавлено його дух?.
То було лише запитання без відповіді.
Огюст звернувся до короля. Спитав тільки одне:
– Скажіть перш ніж я полишу вас, що зробите ви с де Л’Онером?
Антуан VI з нехіттю повернувся до маршала, і губи його зневажливо скривилися. Ще й оцей.. Чого він вартий порівнюючи з його жертвою? Нікчемний заколотник! Та в нього мабуть увесь світ пливе перед очима!
Що заколот беззбройного? Заколот духу, неспроможного подолати навіть затамований біль. Л’Онер не вірив, не мав снаги повірити у цей вирок, хоча й чув кожне слово... І не міг приховати своїх страждань.
Антуан недбало відмахнувся.
- Іди геть, – кинув презирливо маршалові, ніби той вимолював собі помилування, як жебраки на паперті по крихті збирають милостиню. – Все одно помреш на полі січі ... Під кулями ворога, що так лякає тебе.Яка милість!
“В лева нема жалю. Він лише нехтує дрібною здобиччю, – подумалося Огюстові. – Все одно – врятований!” – Останні слова ледве не проказав уголос. Чи надовго це – незмога передбачити. Але принц знав: його жертва не марна, не марна!
Зв’язують йому руки
