Коварный дьявол создал троны,
Во искушенье жертвам дал...
"ТЕНИ КАРЛА I"
Вигадані герої новели не пов’язані з реальною історією. На цю думку наводить також містична здібність, що так яскраво доповнює образ короля Антуана: "у пролитій крові він читав імена мертвих".
Прагнення підкоряти своїй волі, перевищуючи законну владу і насильно придушуючи ремство народу, малює нам характер егоїстичної та жадібної людини. Але разом з тим вона позбавлена найважливішого – волі. Щоб знайти її – замало буде зруйнувати стіни, за якими ховаєшся. Набагато складніше знайти самого себе.
Ви оточені свитою,
А насправді – самотні...
Саме ця ідея і ріднить вимисел з історією. Так було за всіх часів, коли люди, піднімаючись над подібними собі, забували про справедливість.
"У полону у своєї влади"... Ми навіть не говоримо "полоняник" – їх було забагато.
Але в простих смертних рідко вистачає сил бути жорстокими до кінця. Зло, зроблене королем Антуаном, торкнулося його самого: самотній в оточенні байдужої сторожи, він навіть собі стає чужим.
Жорстокість покарано. Лиховісна пітьма тронного залу відступає, і, як у простій казці, стає такою близькою заповітна мета – торжество добра.
У ПОЛОНI СВОЄЇ ВЛАДИ
ГЛАВА I. ПОЛУМ’Я ТА ТІНІ
Велич виснажує,
до цього треба бути готовим завжди.
Велич це звір, який вимагає щораз нової поживи.
Зате нічого не може бути вищого!
Германський імператор Генріх ІV
Павло Загребельний "ЄВПРАКСIЯ"
Голосна луна мідяного дзвона журливо розкочувалася понад вежами, линула у простір, нібито шукаючи відповіді. Якої – не знати. Губилася у далекій далечі і знову невтримно рвалася з тісняви дзвона, будила, волала, скаржилася, й невпинно билися її прозорі крила у чистому вечірньому повітрі, доки не згасало дзвеніння. Чи попереджало про небезпеку, чи закликало до відпочинку від денних турбот?
Що є небезпека? Незрима летюча тінь, що насувається нізвідки й звідусіль. Очі не бачать її, але відчуває серце. Природа була спокійна, тиха й непорочно прекрасна. Птахи співали у хащах, перегукувалися, безжурно розсипаючи свою скоромовку. Здавалося ніби виспівував сам ліс. Ластівки, синьо зблискуючи крилами, кружляли довкола червоних цегляних веж. Голоси їх невгамовно розлунювалися над зубчастими покрівлями старовинного замка. Ніщо не провіщало загрози у цьому зелено-сонячному світі високого ясного неба та лагідного теплого проміння.
Трави, висохлі від спеки, але не почорнілі! Терпкі пахощі сіна замість їдкої гіркоти пожежі! . Чи може боятися чогось трава, квітка або вітер? Зілля проростало тут навіть у слідах кінських копит, у коліях коліс. А десь удалині шалені од ляскоту зброї та свисту куль коні нещадно толочили поля. Ворожа кіннота зненацька нападала на селища, не зготовлені ні до оборони, ні до загибелі. Палали дома. Падали стіни. Дими і крики панували над землею. Ще мить тому безтурботні, селяни зрозпачено бігли, когось кликали, плакали діти, – все бігло наосліп, просто під мечі та списи... Беззбройні, ці нещасні втікали, здолали відстані, але безсилі були врятуватися від голоду, нужди та бід – від лихоліття. А ворожі вершники скакали далі Навально, несамовито, хижо – навздогін, навперейми... Та чи могла протистояти могутній армії держава, виснажена поборами свого короля?
“Не вміючи визнати своїх поразок, ви губите себе власноруч, – писав королю його супротивник-імператор. – Лише честь не дозволяє мені вести далі війну, що обертається на грабування, хоча ви й заслуговуєте на те. Востаннє питаю: мир чи ворожнеча? Обравши перше, ваша величність визнає безглуздя нашої сварки та своєї пихи. Обрати ж друге – означає вчинити справжнє злочинство...” Але король не терпів ні меж, ні обмежень, навіть самої правди, коли нею були докази його невдач і помилок. Злостився, лютував, скаженів. Зрештою скликав Раду своїх воєначальників І цього вечора вони чекали на нього у великім троннім залі.
Чи наважаться висловити свою думку уголос?
Зараз перед ними – лише пустий трон, залитий червонястим світлом смолоскипів... Тривожна імла повільно крадеться до нього по стертих кам’яних сходинах, полохливо відступає, падає ницьма, і знову починається безустанне, затяте боріння...
Душа людини створена з темряви та світла одночасно. Темрява лякається світла, а світло – темряви. Душевні пориви схожі на спалахи полум’я. Є вогонь вільний, жар його не береться сивим попелом безсилля та вичерпаності, він рветься легко і нестримно. А є вогонь, що задихається від нерозтраченого шалу і марно б’ється у тісняві тіла... Над ним панує темнота. Навіщо їй безглуздя суєти мирських пристрастей? Не має примх, не знає і жалю. Вона панує над полум’ям тоді, коли дух лякливий. Та що ж лишається людині? Пізнавати себе, жадати й відкидати, себто здійснювати вибір між добром і злом.
Цього вечора тут кожен повинен був зробити вибір: ховатися у пітьмі чи сміливо ступити до трону і висловити те, про що мовчати несила, а говорити – небезпечно...
– Його величність король Антуан VI! – Пронеслося під склепінням величезної зали – і все завмерло, прислухаючись. Ні гомону, ні шепоту – лише лунають переходами палацу розмірені важкі кроки та брязкіт зброї. Все ближче.. Нарешті довга чорна тінь лягла на поріг, і голови присутніх схилилися долу. Вклонялися людині або величі? А може – щоб не бачити пронизливого погляду та блідого похмурого обличчя?
ВІН же дивився поверх натовпу, туди, де над високим троном, у червонястому мерехтливому світлі ярівся золотий вінець корони. Оздоблена рубінами, вона ряхтіла, ніби сама була джерелом світла. Усе дивиться на неї: володар і натовп, і мури, і склепіння, і кам’яні химери з різьблених колон. Подібна до ідола, вона неначе промовляє: все прах, окрім влади, безмежності влади, бо це єдиний сенс життя, свято, захват! Вірніше, то й не слова, а тільки далека луна давніх спогадів, напівзабутих, відшумілих часів. Насправді – відлиски полум’я торкнулися старого золота А видавалося яскравішім за сонце!
У чому суть володарювання: підкоряти, подавляти, завойовувати. Могуття будується на таємничості, на сліпій вірі у незбагненне, на вічному людському заблуді. Корона символ величі, вінчає лиш одного. І тільки тому обраному відомо, чи досить міцна її опора, прихована у півмороку від простого ока. Може хтось, дивлячись на цю корону знизу угору, все також згадує про нетривкість та ненадійність, про минущість всього сущого, але тільки не король. Вагання, осторога? То не про нього й не для нього: обабіч короля – надійна охорона. Дві крицеві стіни. Решта – осторонь. Воєначальники – беззбройні. (Незмога навіть уявити!) Він так наказав. Бо знає, чого варта їх покора. Натяки, докори, вимоги – вельми жалюгідні, коли порожні піхви.
Згиналися постаті, слалися тіні. Металися вогні, вихоплюючи з пітьми то різко окреслений профіль володаря, то тяжкий золотий ланцюг в нього на грудях. Чи посміхалися колись щільно стулені губи Антуана? Усмішок довкола себе не шукав. І не зважав на сльози Високий, тонкий у стані, він виступав з такою погордою, неначе йшов не по старих вищерблених плитах підлоги, а десь високо – у недосяжності й неприступності. Насправді ж – блукав шляхом самотини, що поза межами людського розуміння. Поза, бо над Піднявся на ту височінь, з якої вже не озирнутися назад.
Недбалі, рвучкі рухи, крок сягнистий, майже хижий, а погляд – впертий і холодний. Линяло-голубі очі дивляться пронизливо, мовби просто в душу. Хто не в змозі витримати погляду короля, плазує біля його ніг. Але про що думає, що відчуває?
Довга оксамитова мантія пишними складками спадала з його пліч додолу. Пурпурова від надміру червоної фарби, або втілює безмір жорстокості? Та чи запитано про це уголос?
“Достатньо лише крові на сталі, навіть почорнілої крові на іржавому клинку, і я знатиму, кого з моїх ворогів знищено!” – Так говорив Антуан VI своїм катам. Усім – і простому людові і наближеним короля була відома його містична здібність: у пролитій крові він читав імена мертвих
Мовчання Король велично возсідає на високім троні, з презирством оглядаючи свою безмовну Раду. Як дивно! Не маючи обмежень, обмежуєш тим самим інших. А чи не саме це належиться йому за становищем? Мовчав. Дивився на свої руки, прикрашені перснями: лежали непорушно в нього на колінах й тримали цілу державу одночасно. Може для того й відбирав волю у підданих, щоб відчуватися вільнішим?
Тріщали смолоскипи, сипали іскрами. Не запитував. Не відповідали. Спливали хвилини. Блимало полум’я... Мовчанка скидалася на перепочинок між двома битвами.
Нарешті Антуан заговорив:
– Вас покликано, щоб запитати – чому зазнали поразок з самого початку війни, під час коли ворог безкарно захоплює мої замки? Клятий імператор гуляє, де йому заманеться! Я маю покарати винних, які через свою нездарність плямують мою славу. Бажаю вислухати вас та прийняти рішення щодо подальших дій. Нехай кожен висловить свою думку!
Чи слухає кат свою жертву? – Навіть кат чує більше.
Звиклі дивитися в обличчя смерті не лякаються ворога в чистому полі. Тут же, за кованими дверима зали, за гратами вузьких вікон панують свої закони – закони упокорення. Похмура безнадійність полону. І члени Ради знали це гаразд Отже то не Рада – то суд! І король судитиме їх за власні гріхи. То що ж, питайте, ваша величність! Воїни не вміють брехати. Вам скажуть усе, без лестощів та хвальних віршів: під час балів ви чули їх задосить! По святах же неминуче наступають будні. Для кого будні, а для кого – злидні...
Чекали: хто перший?
Для короля то не важило: усі вони однакові коло підніжжя його трону Недбалим порухом руки вказав на одного з воєначальників:
- Де Л’Онере!
Той виступив уперед.
- Говори, маршале!
Очі де Л’Онера мимоволі зблиснули. Коли почув своє ім’я, рука його несамохіть впала туди, де мав бути меч. Ніякої зброї! Чого вартий без неї залізний панцир? Він не захистить од несправедливого вироку. Шукати силу й опертя лишалося в самій правді.
Цьому володарю він прослужив багато років, для нього прагнув перемоги, заради його слави готовий був померти... Але не вміє догоджати, як придворний. І зараз він стоїть перед своїм королем, беззбройний, мовби й безпорадний. Мав би схилити очі додолу, але пильно вдивляється в його погордливе обличчя. Нібито можна хоч на мить забути про сліпу реальність, яка вирішує тут будь-який спір: один з них сидить, інший же повинен стояти.
– Ваша величність, – голос Л’Онера звучав сумно, але впевнено, – остання битва коштувала нам утричі більше ніж дві попередні, й ми змушені були здати фортеці південних провінцій. Найкращі з воєначальників полягли тоді на полі січі. Але їх загибель не може зупинити ворожої армії. Навпаки: вона невідворотно просувається далі. Обороняючи кожну п’ядь землі, кожен камінь твердині, мої нечисленні загони були безсилі перед нею!.. – На якусь мить маршал замовк. Не знаходив слів – задихався від обурення Полум’я пожежі знов спалахнуло йому перед очима. Пожежі, яку гасили кров’ю!.. Ті, що лежать у спустошених полях, вже не піднімуть зламані ратища. Сивий попіл витає над ними... І панує тиша. Проїде володар своїми землями і стрінуть
