Залізні ґудзики (казка)

    Був собі солдат. Так-так, звичайнісінький, нічим не примітний, неймовірно хоробрий та відчайдушно сміливий, як йому й належить, солдат. У солдата були: гостра, завжди відточена шабля, довга рушниця, високий ківер і бездоганно чистий, з двома рядами блискучих металевих ґудзиків мундир. Звичайно, на додаток у солдата було багато чого ще з примітно гідного до згадки: і чорні, як смола, вуса, і люлька, і скрипучі, високі до колін чоботи, і шкіряний ранець, і чепуристі, приємно червоного кольору, солдатські шлейки, - одним словом, все те, що належить мати бравому солдатові. І жив солдат, не знаючи біди - казанок його на обід завжди був повний паруючої каші, оксамитова киса завжди була набита міцним, добірно запашним тютюном, в кишенях же його бездоганно чистого мундира завжди водилася дрібна грошва міддю, а іноді навіть що й дзвінких срібляків. Що й казати: живи - не тужи, веселися од душі. Але, не дивлячись на те, що все у солдата було, він мав ще одну заповітну мрію: йому неймовірно як набридло кожен день до блиску чистити старі залізні ґудзики свого мундира й тому він дуже хотів би мати замість залізних - два ряди яскраво мідних, ще краще світло срібних і вже зовсім нездійсненне - два ряди нових, завжди блискучих, великих золотих ґудзиків.


    Часто-густо нашого служивого ставили на чати біля королівського палацу. Чи літнє сонце припікало тоді високий ківер солдата, чи дув пронизливо холодний осінній вітер, чи лапатий сніг засипав нашого вартового, - він стійко переносив усі тяготи, бадьоро покручуючи чорні вуса та вище піднімаючи гладко виголене підборіддя (так солдат діяв, якщо поруч проходив хтось важливий із особливо важливого начальницького кола, зазвичай же, за перших ознак негоди, солдат ховався в охоронну будку). Але коли у високому вікні палацу з'являлося миленьке, біленьке (біліше від молока) личко тамтешньої принцеси, коли на собі солдат ловив випадковий погляд її чудесних, люб’язно ґречних оченят, коли він бачив принцесу, схожу на безневинне янголятко, що гуляла дивовижними алеями та заплутаними стежинками палацового саду, солдат чомусь густо червонів, опускав грізні свої брови та, незбагненно чимось збентежений, наче прикутий до одного місця, не поспішав вже настільки швидко ховатися в затишній, пофарбованій у білі й чорні смужки охоронній будці вартового.


    Одного вечора в палаці був бал. Багатше та чудовіше того балу годі собі що-небудь і уявити. Високі вікна світилися сяйвом тисяч свічок, із просторо відкритих дверей палацової зали на вулицю лунала найпрекрасніша музика, дивовижно оздоблені карети, одна за одною, безперервним потоком під'їжджали до палацу, статечні швейцари в яскраво батистових лівреях шанобливо відкривали дверцята, галантні кавалери та зі смаком виряджені дами у високих перуках витончено, з церемоніальною гідністю входили до двірцевих покоїв... Солдат же стояв на посту, бадьоро підкручуючи синяво-чорні свої вуса та щоразу молодцювато беручи на караул проїжджаючим генералам і принцам.


    Аж ось, після того як всі запрошені дами, принци, кронпринци, генерали та вишукані кавалери вже щосили веселилися в палацових покоях, до солдата підійшла зігнута в дугу, зі засмальцьованою торбиною за спиною, горбата стара. То була відьма. У неї було довге-предовге, розпущене сиве волосся в реп’яхах і ковтунах, яке волочилися по самій землі, та злії-презлії, червоні гнійні очі. Їй дуже хотілося з якоїсь своєї, невідомої відьомської потреби попасти на бал.
- Пропусти мене, жовніре, - сиплим, низьким голосом попросила старушенція.
- Що ти там будеш робити, стара? Подивися, тут зібралися найважливіші люди королівства, чи тобі водити з ними дружбу? - глузливо поглядаючи на брудне, постаріле лахміття старої, зауважив солдат.
- Я лишень хочу, - вкрадливо прошипіла відьма, - зробити принцесі подарунок.
- Відьом не дозволено пускати, - простакувато посміхнувшись, відповів солдат (він зовсім і не знав, що перед ним відьма - зазвичай солдат знічев'я любив почесати язика).
- Ти здогадливий, солдатику, - криво посміхнулася чаклунка, - добре, я віддячуся тобі: я виконаю твоє найзаповітніше бажання, будеш ти мати два ряди червоних мідних ґудзиків; швидше ж пропусти мене.
- Лихо не біда, - подумав солдат, - яка шкода від старої?
Крім того, думка про мідні ґудзики дуже сподобалася солдату - і він пропустив відьму до палацу.
    На наступний ранок солдат із задоволенням побачив на своєму мундирові акуратно пришитими два ряди червоних мідних ґудзиків. У палаці ж нічого не змінилося - тільки улюблена троянда принцеси почала блякнути та в'янути.


    І знов у палаці давали бал. Увечері знову до палацу з'їжджалися пишно оздоблені карети, далеко й урочисто звучала прекрасна музика, галантні кавалери, зі смаком виряджені дами у високих перуках і шитих золотом сукнях, принци та генерали неквапливо та з гідністю проходили до палацової зали, бал гримів і яскраво блищав світлом тисяч ліхтарів, канделябрів і свічників. Солдатові знову довелося стояти на посту. Та знов, після того як усі гості зібралися, до солдата підійшла відьма з проханням пропустити її до палацу (треба б, однак, зауважити, що горб у відьми став тепер набагато менш помітний, зморшки на її потворно старечому обличчі дивним чином розгладилися та й взагалі старушенція виглядала набагато молодшою аніж раніше). За те, що чатовий пропустить її, відьма обіцяла перетворити мідні ґудзики солдатського мундира в привабливі ґудзики срібно непідробного зразка. Недовго думаючи, солдат погодився.
    Після того нічого не змінилося в палаці, лише улюблений солодкоголосий соловейко принцеси, що розважав її в палацовому садку своїми чудесно заворожливими розливами, захрип і не міг уже вранці, як раніше, розбудити принцесу від легкої млості дрімоти та досвітнього сновидіння. На мундирі ж недбайливого солдата красувалися два ряди новеньких срібних ґудзиків.


    Бал тривав і на третій день. На вулицю вдалечінь лунала чудно печальна музика вальсу,  гуркочучи  по бруківці, до палацу безупинно під'їжджали чудесно оздоблені карети, багато вбрана череда принців, генералів, дам і кавалерів із неспішною гідністю реверансу та поклону входила до палацових покоїв, вечірнє небо безперервно опромінювалося яскравими спалахами різнокольорових феєрверків, бал кипів і кружляв, завмирав і пожвавлювався з новою силою...
    І знов наш солдат стояв на посту. І знову до нього прийшла відьма зі старим проханням, тільки тепер вона обіцяла замінити оригінально срібні ґудзики мундира на два ряди неперевершено блискучих, великих золотих ґудзиків (на диво, відьма виглядала набагато молодшою та горб на її спині зник безслідно). І цього разу, спокусившись обіцяним, солдат пропустив чаклунку.


          Наступного ранку на мундирі солдата красувалися два ряди міцно пришитих, великих золотих ґудзиків. У палаці ж піднявся неабиякий переполох: незбагненним чином принцеса закинула шийку, заклала ручки за спинку та... та й перетворилася... перетворилася в гарненьку, біленьку (білішу від молока), нещасну качечку. На шиї качечки-принцеси красувалося її діамантове кольє, на качиній голівці - маленька золота корона. Але потрібно погодитися, качечка дуже відрізнялася від колишньої, схожої на ангелятко, принцеси. Окрім того, неначе від горя, качечка-принцеса втратила дар голосу, навіть тихе качине кря від неї не можна було почути. Цілими днями сумна качечка самотньо блукала дивовижними алеями та заплутаними стежинками палацового садку. Вечорами у палаці вже не гриміли бали - всі принци, галантні кавалери, зі смаком виряджені дами у високих перуках та й неквапливі, поважно статечні генерали перестали навідуватися в гості до принцеси, всі відвернулися та забули за неї.
    Та й чого тільки не перепробували двірцеві знахарі в гострих ковпаках, королівські лікарі в широкополих мантіях та всюдисущі аптекарі в черепашачих окулярах задля лікування нещасної принцеси. Нарешті знахарі, лікарі, та й аптекарі, зі знанням справи пошепки порадившись між собою, склали руки та й прийшли до висновку, що принцеса страждає від незнаної недуги, якою до того ще ніхто не хворів, і що, на їх превеликий жаль, ім'я цієї недуги науці поки що невідомо (це був наймудріший, безцінний і необхідно важливий висновок, який вони взагалі могли тільки зробити в ім'я навдивовижу хваленої ними лікарській науки та для лікування нещасної качечки-принцеси).
    Ніхто не здогадався про причини нещастя, що трапилося з принцесою; сумна ж качечка й далі самотньо блукала дивовижними алеями та заплутаними стежинками палацового саду. І ось одного разу, коли солдат, виблискуючи великими золотими ґудзиками, стояв на варті біля чорно-білої своєї будки, до нього наблизилася принцеса-качечка: "У всьому винна відьма, тільки ти можеш мене врятувати," - промовила качечка й тихо попленталась геть.


    Що робити та як допомогти? Солдат щільніше набив тютюном свою оксамитову кису, відточив ще раз і без того гостру свою шаблю, натягнув ківер та й пішов шукати чаклунку. Хутко чи поволі - але обійшов солдат майже все королівство, а старої так і не знайшов. І лише на краю тамтешнього королівства залишався ще глухий і занедбаний, старий дрімучий ліс (про нього ходила недобра слава й туди давно ніхто не навідувався). Якраз під вечір дістався солдат до цього лісу. Вже сутеніло, але солдатові не хотілося відкладати справи до білого снігу та й вирішив він негайно йти ледь помітною стежкою геть до хащової глушини. І чим далі йшов солдат, тим ліс ставав темнішим і темнішим, тим густіше вікові дерева суцільною стіною обступали стежку, тим міцніше гілки цих дерев, ніби чіпкі кігті жахливих, вирослих з землі зелених потвор, чіплялися за бездоганно чистий, з двома рядами великих золотих ґудзиків мундир солдата, заважаючи йому рухатися вперед. У нетрях не роздавалося ані звуку - птахи не залітали в таку глушину, навіть крик пугача, любителя нежиті, не було чутко тут, навіть звук власних кроків не чув солдат. Стежинка майже зникла перед ним…
    Вихопив тоді неймовірно хоробрий солдат гостру свою шаблю - дерева разом розступилися, й солдат вийшов на відкрите місце. Однак місця більш мерзенного та гидкого важко собі й уявити: скрізь, куди не гляне око, стояла смердюча болотна твань, всередині якої щось глухо клекотіло та й булькало. Сизий туман огортав пустище; всюди були порослі мохом купини, серед яких визирали похилені в різні боки старі, почорнілі хрести. На хрестах ворухливими гронами висіли огидні кажани, під декотрими ж з цих хрестів, бурчачи й бридко лаючись між собою за обгризену кістку, бовталися в болотній рідоті злісні, червоногубі карлики. У самому кінці дикого пустища виднілася заросла кропивою, складена з жаб і вужів хатина чаклунки - верх цієї халупи прикрашав кінський череп, на черепі, поважно озираючи околицю, сидів чорний півень. Вузенька, викладена кістками та їжачими голками доріжка вела через болото прямо до хатини. Під кущами, що росли уздовж доріжки, шипіли та звивалися повзучим, рухливим клубком слизькі, з білими черевцями гадюки.
    Але солдат лишень підкрутив свого чорного вуса та