Жовтий листок

Він такий холодний, на тоненькій ніжці, трохи загостреній у основи, але прекрасний, неначе Всесвіт.
Руки тремтять від подиву, подих завмирає, немов боїться злякати останні зелені плямки, останнє нагадування про життя, що ще залишилося на його маленькому тільці.
Ловлю себе на думці, що, мабуть, я зараз схожа на ту стареньку у зеленому капелюсі з трояндою,  що зустрічала поглядом, сповненим захоплення, любові та ще безліччю почуттів тендітну рудоволосу дівчину у довгій сукні зі скрипкою в руках, стоячу по той бік дороги на світлофорі.
Так і мене обіймає безумовна радість, охоплює усю мою свідомість, що я вже майже готова зомліти від щастя. Усе це золото, розмаїття барв і пахощів  надихають зібрати все листя з-під ніг й величезним феєрверком жбурнути його догори, у сяючу блакить, й кружляти під ним, танцюючи під шарудіння жовтого штучного дощу.
А листя вкладається на землю, розкриває свої золоті долоні, навіть за лічені хвилини до приходу смерті вдячне сонцю за щасливі дні, коли воно нерішуче, тремтячи, торкалося хмар, ловило краплі дощу, гойдалося на гілках, неначе малюки на гойдалці та співало літні пісні разом із птахами під акомпанемент волохатих бджіл.
Що він пам’ятає, цей листок? Мабуть, святкування дня народження Сашка з п’ятого поверху, вже шостий у його житті? ( I як же ж хлопчик радів, коли батько несподівано приніс йому маленького чудернацького песика у подарунок!) Як одного вечора у напівтемряві під ним стояли двоє закоханих, а він бавився, лив на їхні обличчя невеличкими порціями срібне місячне сяйво?…  І як кожного літнього ранку його будила двірничка, старенька жіночка? Вона дивилася вгору, хитала головою: «Ех, кінець серпня, осінь на порозі,»  - перечіпалася раз за разом через коріння, що підняло асфальт, а він тоді навіть не здогадувався, в який колір розмалює його й усіх його братів осінь.