Произведение «Монiсто...» автора Пилипенко Сергей Андреевич

Як же мені хочеться висунути подалі, свою босу немиту ногу і понажімать прохолодну широку педаль, бабусиної прядки. Але бабуся мені не дозволяє. Вона вважає це шкідливими балощами. Якщо мені довірити цю веселу і не важку роботу, то я розкручую колесо так, що і фігурних спиць ставати не видно. Як заворажівающе легко розкручується велике колесо і м'яко постукує дубовий шатун. І так можна робити, лише коли бабусі немає удома. Не дай Бог вона це побачить, обов'язково покарає, тому що так запросто можуть злетіти і заплутатися просмолені листяною смолою шківи-вірьовки.

Сама вона зараз сидить на табуреті, прідвінув прядку ближче до світла, до великого відкритого вікна. І схиливши голову набік, щоб краще бачити своїми вже слабкими очима пряденну нитку, швидше навіть не зором, а на дотик повільно пряде білу, прочесану колючими щітками овечу шерсть. Прядка у неї крутитися повільно, не то що у мене, поскрипує глухо і заспокійливо. Прямо заснути можна, дивлячись на таку картину.

А я ось сиджу біля бабусі, на низенькою фарбованою масляною фарбою лавці, їм найсмачніший в світі калачик посипаний цукром, запиваю топленим молоком, з фарфорового кухля і краєм вуха слухаю її неквапливу мову.

- Коли я маленькою була, сонечко із-за лісу у нас сходило раненько-раненько! Ой, як рано.! Раніше, ніж і півень наш старенький на пліт встрибне! Прокинуся, коли очам вже від білого світу стає боляче. А я все одно лежу, мружуся, свої вишиванки з красивого муліне, що вночі снилися додивляюся. Мама підійде до мене, тьопне мене теплою долонькою тихенько і скаже, - Вставай Наталочка, моя засоня кошлата! Все царство божий сьогодні проспиш! Он тебе вже і женихи за воротами напевно чекають, з самої півночі, Богданка Рудий та Василько Кіт! І піде собі далі рогачами, та чавунами з вареною картоплею і буряком в печі гриміти. А в хатині вже так пахне хлібом і картоплею що пригоріла зверху в чугунці, що і слинки течуть, а ще пахне димом від соломи що мама в піч підкладає, щоб жар довго тримався. І ходіки цокають і цокають, хто їх там ворушить за стрілки і зозулі відлітати не дає? І Нікола чудотворець теж вже разом зі мною прокинувся, дивиться з ікони строго, стежить за мною. Брови нахмурить і рукою загрожує. Нікуди від нього в хатині не сховаєшся!
Вибіжу я в двір, сяду на крилечку в одній сорочці. Батько рано на ріллю виїхав, і сестру і брата з собою відвіз. А я ще мала зовсім, ми удвох удома з мамою. А у дворі вже кури між собою розмовляють, лапами як граблями землю під плотами розпушують, та зі мною вітаються, та собака Сирко, задньою лапою шерсть зайву з вух і з бороди вичісує під старою яблунею, калачиком зігнувшись. Глечики на плоті блищать і двір вартують. Ранок тепло-теплий. Хмаринок на піднебінні немає. Корови лише тихо мукають на задах, і поросятки десь тихенько хрюкають, маленькі і рожеві як булочки на паску.

Як же красиво нам бог всю землю влаштував! Все поставив на свої місця! Небушко волошкове зверху приліпив, земельку тепленьку знизу розстелив і травичкою її м'якої посипав, а з боків річку невелику викопав Гарнуську, та з другого боку ставок з рогозом глибокий, так що і дна в середині ніхто не пробував! Говорять, там бic будинок хотів у воді побудувати, а дна не дістав. Ззаду села ліс дубовий бог насадив з жовтенькими і білими метеликами, щоб дуби піднебіння вітками в дощ підмітали, коли хмари низько, та жолудями об землю вночі стукали, а на початку села - тополі та терен, щоб пухнув по піднебінню летів і солодко було! А колючки в терена для того, щоб Богданка та Васька вітки не ламали.

Покличе мене мама, - Йди сюди Наталочка, - я підійду, а вона мені дасть узвар з солодких груш і кисленьких слив, а доки я п'ю, вона мені по голівці гладить, особа м'якою долонькою з діжі сполосне, та стрічку червону в коси вплете. Щоб я найкрасивіша була. Значить, до крамаря, сивого діда Ськрилю зараз відправить. Грошей-то я тоді ще зовсім не розуміла. А давала вона мені тоді мідний алтин, що три копієчки по вашому буде. Була я тоді зовсім малою, років п'яти і кругляшок на долоньці ще непоміщався.

Вийду я з двору, та так і перекладаю його, по дорозі з руки в руку. А в селі ходити цікаво, лише собак два сусідських страшно буває. І хоч ніколи не кусаються, та аж надто великі вони і чорні, коли підбіжать і стануть нюхати мої руки, що ще грушами печеними пахнуть і коліна мої. Понюхають мене всю, хвостами помахають, та і побіжать далі за кого нібудь нюхати своїми мокрими носами. Не цікаво ним зі мною, боляче маленька я і грати з ними боюся. Великі собаки і кошлаті, більше мене зростанням. Одного звали Сатана, а іншого Жуба. На вулиці мало хто вже ходить, мужики на роботу виїхали в полі, по хатинах лише старі сидять та діточки бесштанниє, та мої подружки - Ченчиха і Марійка.
А там далі по вулиці музика з труби грає. Там, в самого провулка коштує високий будинок попівства. Піп сам вже старий, попадя у нього товста, а син їх знову з міста Харкова приїхав, де хатини стоять одна на одній і є дорога, зроблена вся із заліза. І віз з багатьма колесами і великим самоваром по ній бігає. Так тату мамі моєю розповідав. Віконце у них відкрито, а у віконці кольорова труба виставлена. Блеськучая як скло. І з труби гармошка грає і люди співають. І по-нашому і зовсім коли незрозуміло. А то і ськрібка теж. Це грамофон! Як син попівство приїжджає, так і відразу музику на грамофоні починає грати, з самого ранку і до вечора. Хто не йде всі зупиняються послухати. Таке диво, людей немає, а голоси гаразд співають. І все зрозуміло. Коли увечері і людина з десяток під вікном стояло, так що і танцювати хотілося. І я стану, довго можу стояти слухати, і забуду вже, що і в лавку мені треба. А пісні всі різні і різні. Скільки ж пісень є на землі? Стільки, одному і не згадати.

А було у сина попівства ще одне диво – велосипед. Ось вже зовсім дивно. Всього два колеса, а як їде не падає на землю? Виведе він з двору, дзвіночком потілінькаєт голосно, сяде і поїде по вулиці до ставу. Їде і не падає, ось нам дивно. Не було більше не у кого в селі, ось і диво. А якщо Ченчиху, мою подружку покатає, то та потім цілий день посміхається. Товста дружина попівства, у неї в рідні далекої була. Гарна музика і труба красива, а мама вже удома і втратить зовсім мене.
Жалко вирушати, а треба вже йти. Лавка у нас стояла через широкий майдан, напроти високої білої церкви. Крамарем, був старий дід Ськриль. Таким він мені тоді був старим, що у нього волосся прямо з під око зростали, така борода була красива. Зверху руда, а знизу біла. Не знаю я, добрий він був або злий, а лише мене любив.

- А! - Скаже він, - Ось вона Наталка, Богданки мого унука наречена прийшла! Яка ж ти у нас в селі красуня! Пряник з медом! А стрічка у тебе, яка гарна! Коли будеш весілля ж грати, мене теж не забудь, поклич обов'язково, а то ображуся. Ми тобі з дідом Ревою на скрипці, та на бубні зіграємо. А «Дурний як сало» нам на гармошці підіграє і гопака танцюватиме. І горілку за тебе вип'ємо після церкви і слив'янку свою принесу. Якщо завтра не помремо. А якщо раніше помремо, так ти все одно до нас теж прийди. Не хочу, щоб одні бабки старі, на мене красивого в останню годину дивилися. Гріхів-то на мені багато, в рай Петро мене не пустить, щоб я зверху на онукiв і правнукiв дивився, прямо в пекло мене, старого грехуна відразу відправить. Приходив вже уві сні до мене, сказав, що посада мені тримає. Бісам копита підковувати, та розжарене вугілля під сковорідками перераховувати в жмене. Чого там, мамка твоя тобі наказала Наталочка?

І я протягну йому мокрий в долоньці алтин. А він на вагах з гусячими дзьобами, відважить фунт цукру в промаслений папір і зніме з мідного крюкав'язку калачиків на конопляному шнурку і повісить мені на шию як моністо у нареченої. І дасть на зворотну дорогу від себе, насіннячок або сушеного чорносливу, що у нього в ладіжке за мішками для пригощання стоїть. А в'язка така велика і довга, що висить вона у мене від шиї, до самої землі і босих ніг. І він візьме і ще двічі її на шию повісить-оберне або під руку пропустить, як торбинку у перехожого до лаври.

І побіжу я швидше додому. Біжу і думаю, а яку пісню тепер біля будинку попівства з красивої труби грають? Постояти б, знову послухати. І як би мені знову Сатану і Жубу не зустріти. А ну як відберуть калачик з в'язки, а то і два? Буде мама, потім лаятися. І не вирішить більше трубу біля будинку попівства слухати і на велосипед дивитися? Я йду додому і сонечко світить і теплий вітер стрічку мені по спині перекладає, це бог на мене теплим повітрям дихає, охороняє, щоб Сатана і Жуба мене не нюхали і калачик не відбирали. А мама вже мене чекає, стоїть біля розкритих воріт і виглядає мене здалека, де там дочка загубилася? Чи не вкрали її чорні цигани, а то посадять під спідницю і відведуть з села в табір, тримаючи за червону стрічку.? Побачила мене., посміхається..

Калачик мій з цукром вже доїдений, молоко з фарфорового кухля допите. Прядка постукує рівномірно, закручувавши ниточку на велику дерев'яну котушку. І бабуся перебирає пальцями шерсть і дивиться у віконце і напевно бачить там, за склом, маленьку п'ятирічну дівчинку з в'язкою калачиків на тонкій шиї замість намист. І мені жалко, що не можна мені їй допомогти, покачати широку дерев'яну, прохолодну педаль прядки. І колесо в прядки крутиться, немов їде по нескінченній дорозі, туди, де залишилося бабусине дитинство..