Вона вміла кохати, любити, прощати…
Вона вміла сміятись, і довго чекати!
Вона бачила біль, та не вірила в відчай,
Вона знала куди, вона знала навіщо.
Не боялась спитати, не боялась сказати,
Розуміла весь світ; знала, як кого звати.
Вміла радість знайти у буденних турботах,
Вона вірила в небо, добро і пригоди!
Все було, та немає… в очах більше щастя -
Світ жорстокий і страшний зумів усе вкрасти.
Світ, що разом з тобою, ми так довго творили,
Той де місця немає наївним та щирим.
Ми так довго старались – ми всіх їх зламаєм,
Та поглянь в її очі – там світла немає!
Я не знаю! Ти знаєш?… Ми того хотіли?
Вона ходить порожня, немає вже сили!
Ми спалили натхнення, зганьбили кохання,
Ми добили цей світ. Вона наша остання.
Їй боляче, страшно… Навік одинока!
Бо не стане як ми; бо не стане жорстока.
Безкінечно самотня, серед сотен людей….
Безкінечно порожньо у полоні ночей.
Безкінечно глибоко засів в душу біль…
Безкінечно ненавиджу нас і цей світ!
Як же нам повернути, ту що більше немає?
Тільки біль і страждання вона тепер знає!
Забирайте мене – хай вернеться Остання!
І хай за нею в наш світ повернеться кохання!
Нехай буде щаслива, як колись посміхнеться.
І забуде про все! І добро повернеться…
Та заміни не буде! – не вернеш… Ніколи!
Не повірить вже нам! Ми закінчили школу…
Ми навчились, зуміли - ви чому не зраділи?!
Не вернеться! Ніколи! Ми ж так самі хотіли… |
