Вуста, що створені були коханням,
Цей вирок мені винесли за щось.
"Ненавиджу!" - ти мовила с зітханням
І сонце згасло. Чи мені здалось?
Та прочитав в очах моїх страждання
Твій погляд раптом зовсім іншим став.
І вирок свій ти змінюєш негайно.
Вже ніжністю наповнені вуста.
Бо кілька слів ти додаєш до фрази.
Я з пекла переношусь до раю.
"Ненавиджу," - ти кажеш без образи,
І знову долю змінюєш мою:
"Втрачати розум," - кажеш ти - "Не треба,
Мій друже, я ненавиджу не ТЕБЕ!"
Those lips that Love's own hand did make
Breathed forth the sound that said 'I nate'
To me that languish'd for her sake;
But when she saw my woeful state,
Straight in her heart did mercy come,
Chiding that tongue that ever sweet
Was used in giving gentle doom,
And taught it thus anew to greet:
'I hate' she altered with an end,
That follow'd it as gentle day
Doth follow night, who like a fiend
From heaven to hell is flown away;
'I hate' from hate away she threw,
And saved my life, saying 'not you'.
Губы, которые создала рука самой Любви,
выдохнули звук, сказавший: "Ненавижу" -
мне, тосковавшему по ней;
но когда она увидела мое горестное состояние,
сразу в ее сердце вошло милосердие,
браня язык, который всегда _был_ добр
_и_ привык произносить мягкие приговоры,
и научила его так обратиться _ко мне_ по-новому:
_слово_ "ненавижу" она изменила с помощью окончания,
последовавшего как ласковый день
следует за ночью, которая, как злой дух,
с небес уносится в ад.
"Ненавижу" она от ненависти отделила [отбросила]
и спасла мою жизнь, сказав: "Не тебя". |