по музею, розповідав про минулі історичні події. Чистий аркуш. Шкільні вчителі історії все зробили для того, щоб вони не знали історію своєї країни. Довелося заглибитися за часів Київської Русі, благо у мене є оповідання та картини про ті часи. Екскурсія тривала дві години, в кінці я стоячи біля картини "Обпалена юність" (вона зараз знаходиться в Запорізькому художньому музеї), сказав: "Синки, в наступний раз, коли спалахне Майдан - не стріляйте в людей на барикадах. Пам'ятайте, що там знаходяться ваші батьки і брати, які, свого часу, чесно виконали свій обов'язок і тепер стоять за кращу долю! " Сказав і сказав. Чого втрачати-то - свої болячки чи що?
Минуло кілька років ... Ми проводили, разом з клубом авторської пісні "Острівець", черговий захід в Запорізькому госпіталі і там в перерві до мене підійшов поранений боєць.
-Ви мене не пам'ятаєте? - підкурюючи сигарету, спитав він.
-Чесно кажучи ні, - відповів я, йому, впізнати в забинтованій людині знайомого, не було ніякої можливості.
-Пригадайте виставку в музеї і старшого лейтенанта, якого Ви просили не стріляти в людей на Майдані. Ми Вам обіцяли і своє слово стримали ... Ні я, ні мої хлопці в людей не стріляли.
Ми багато з ним говорили про подальшу долю нашої країни і розійшлися друзями. Я був кілька разів у частині і навіть подарував їм свою ікону "ПРС Бци Заступниці". Хай вам щастить хлопці.
Пригадується ще випадок. Не пам'ятаю хто виступив з ініціативою надрукувати українською мовою збірку віршів наших запорізьких поетів і подарувати їх учасникам АТО. А так, як я, є не тільки громадський діяч, а й письменник - запропонував я включити до збірки вірші російською мовою. Куратор того проекту двадцятирічна дівчина, мені популярно пояснила, що вони зараз розбудовують нову країну, де усі об'язані розмовляти и читать по-українськи, а тому віршів на російській мові Їм не потрібно.
Мої пояснення, що не всі учасники АТО читають по-українськи, ні до чого не привели. Виявляється та двадцятирічна (так і хочеться написати - прорабша розбудови) кураторша, краще знає, що кому потрібно, ніж я ветеран, який прожив довге і бурхливе життя. Чесно кажучи не знаю надрукували вони той збірник віршів чи ні. З таким я намагаюся особливо не спілкуватися. Добейся чогось в житті ... ну хоча б роди і вирости дитини, а вже потім, можливо, тебе розумні люди і вислухають - на якій їм мові читати і розмовляти. У нас в Україні проживають сто п`ятнадцять національностей і не всі говорять українською мовою. Може потім з часом і навчаться. Потрібен час..
Звичайно, я б міг дати пару своїх віршів українською мовою, я непогано їх пишу, але а як бути з тими двадцятьма мільйонами російськомовних українців, хто їм буде писати вірші й оповідання? Язиком молоти - багато розуму не треба, а от справа робити - це складніше.
І ви знаєте вона така не одна. Вистачає. На хвилі патріотизму зараз багато хто намагається освоїти бюджетні кошти - організувати всілякі заходи та фестивалі-одноденки. Благо державна бюджетна політика почала потихеньку повертатися до діячів культури лицем. Дуже шкода, що не зразу і не до всіх. Поки вона повністю повернеться, боюся, що багато художників і письменників у пошуках кращої долі, роз'їдуться по всьому білому світу.
Коли я вперше вийшов на сцену зі своїм баяном мені було вісім років, перше татуювання, в Средіземке на бойовій службі, набив в дев'ятнадцять років, перший рекламний щит вивісив в ДК "Орбіта" в двадцять п'ять років, закінчив університет мистецтв імені Крупської в тридцять три роки. Як бачите, шановні читачі, я не перший десяток років займаюся творчістю. Був і на радянських худ сов'єтах, затверджував там свої ескізи. Ті товариші мабуть теж міркували, що вони будуть вічно тут вказувати; що і як кому писати і малювати. Ну і де вони зараз? А немає їх - розвіялися, як ранковий туман. А я як розмовляв суржиком, так і розмовляю і малюю те, що мені заманеться. І що цікаво мене цілком влаштовує моє становище вільного художника. Немає потреби бути присутнім на засіданнях усіляких спілок і звітувати перед ким-то за отримані на організацію заходів, гроші.
Хоча, якщо чесно казати, не багато хто поспішає вкладатися в наш антивоєнний проект "Мирне небо". Там де немає миттєвого прибутку або якихось інших преференцій спонсори і меценати намагаються обходити його стороною. Складається враження, що поки мир (крім нас), тут мало кому потрібен.
У свій час наш культурний центр "Парнас" спільно з клубом авторської пісні "Острівець", проводили свої культурні заходи в Запорізькому художньому музеї, але потім, щось трапилося і директор того музею порадила мені проводити в подальшому наші заходи в іншому місці. Ви знаєте я дослухався до тієй поради і хоча у нас з тим музеєм була домовленість (хотів їм подарувати усі свої картини), я свою ювілейну художню виставку провів в іншому місті - в нашому приватному музеї "Мужні люди".
[Video] v49dpEyRqe0 [/ video]
А зараз свої картини я потихеньку продаю і роздаровую в музеї своїм друзям. Декілька робіт я вже подарував музею "Мужні люди", декілька картин директору Військово-патріотичного центру-музею "Шампань" Олегу Бойко, декілька картин в київський музей Другої світової війни, декілька картин музею на Хортиці, нещодавно одну картину подарували музею в селі Вербове. Американський музей Другої світової війни теж зацікавився моїми роботами. Так, що запорізькому художньому музею мало що дістанеться. Так схоже, що їм не особливо-то вони і потрібни. Хоча мистецтвознавці, працівниці музею, кажуть, що ними дуже цікавляться в Європі.
В Америці і Європі цікавляться всім. Це у нас байдуже ставляться до своїх письменників і художників. З усім моїм негативним ставленням до радянського способу життя, не можу не відзначити того, що до художників і письменників в той час ставилися досить непогано. Заказами від Держави були забезпечені і ті, і інші. У той час я працював художником-оформлювачем і якщо мені треба було заробити грошей, я спокійно в колгоспі робив дошку пошани, стенди політінформації, соцзмагання і заробляв непогані гроші. Що вже там казати про майстерні спілки художників - там не встигали випікати ілл'їчів в будинки культури та відпочинку. А державні музеї викуповували картини художників соцреалістів і не скаржилися на відсутність коштів.
А зараз: картини ти маєш подарувати і прийняти участь у вигляді масовки на якомусь фестивалі. Але якщо попросиш у організаторів того дійства допомогти з транспортом, щоб привезти до них на фестиваль свої картини, у відповідь отримуєш, що це проблеми самого художника, а вони тільки дають можливість. Можливість чого? Побути задником, на якому вони красиво піаряться, та дають інтерв'ю? В якому розкажуть, як вони намагаються зберегти культурне надбання нації і світової культури ... А живописців стає з кожним роком все менш і менш. І де-небудь в Америці або в Європі на аукціонах спливають картини запорізьких художників, за такою ціною, що у деяких спадкоємців, які продали свого часу, їх за гроші, трапляються інфаркти. І бродять по всьому пострадянському простору представники аукціонних будинків і арт-дилерів у пошуках не потрібних тут, але таких потрібних там, картин радянських і пострадянських майстрів пензля і мастихина.
Заради інтересу дізнайтеся ціну картин українських художників на міжнародних галереях і аукціонах.
