Я тебе цуратись буду -
Бунтарів не поважають.
Якщо взнають добрі люди -
До світанку розстріляють.
Не вважай це непонятним,
Взагалі не думай більше!
Ти живи собі в парадном,
Поки маєш хліб і кришу.
Ми вже тута попривикли,
В тебе ж руки ніжні, білі.
Ми не маєм зорей світла,
Наче в земляній могилі.
І надії вже в нікого
Не залишилось, ну майже...
Бо за це священне слово
Замовкають нас назавжди.
Так що ти мене не слухай -
Марю я. За віком, певно.
Тихше! Хтось у двері стука,
Розбирає дім на бревна.
Тож моя дівчина мила,
Ти тікай куди подалі,
Так, мов в тебе сильні крила,
Через скелі, водограї.
Ти назад не обертайся,
Обіцяй забути все це!
Ти додому повертайся
І зшивай з шматочків серце.
Я ж тебе цуратись буду,
Бо не треба знать нікому,
Що з тобой могло майбутнє
В мене бути. Та й потому...
Що нам, молодим, вродливим,
З покаліченой судьбою?
Будем жить! Чекать на диво!
І боротись за свободу! |
Извините меня, конечно, но Ваше стихотворение,
очень неплохое по смыслу, к украинскому языку -
поэтическому и литературному - в некоторых местах
аж никаким боком.
Этот суржик Верки Сердючки смешон в её исполнении
со сцены, но писать на нём стихи?
"тута попривикли, непонятним, бревна" - это не укр. язык!
Тихше! Хтось у двері стука,
Розбирає їх на бревна.
двери разве из брёвен делают?
Бо за це священне слово
Замовкають нас назавжди.
А может "затуляють". Замолкаем мы сами.
А вот затыкают нас насильно!
И так весь стих. Вы бы поработали сначала
с ним как положено, а уж тогда бы и размещали.
Извините, но читателя надо уважать!